Читати книгу - "Пентаграма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Повертаючись до сказаного. Мьоллере, я не розумію, чому це кошмар. Адже це ж подвійне вбивство, а значить, шукати доведеться не двох злочинців, а одного. Здається, навпаки, слід би…
Він почув тихе покашлювання і помітив, що увага присутніх повернулася до Харрі Холе, що досі тихо сидів у кріслі в глибині кімнати.
– Як, кажеш, тебе звуть? – запитав Харрі.
– Магнус.
– Прізвище?
– Скарре. – У голосі слідчого чулося роздратування. – Можна було і запам’ятати…
– Ні, Скарре, я не запам’ятав. А ось ти постарайся запам’ятати, що я зараз тобі скажу. Коли слідчому доводиться працювати з умисним, а значить, добре спланованим убивством, він знає, що у злочинця маса переваг. Він може підчистити сліди, завести непогане алібі на момент вбивства, позбутися знаряддя злочину і так далі. Але одного злочинець від слідчого приховати не може. Чого?
Магнус Скарре двічі моргнув.
– Мотиву, – сам відповів Харрі на запитання. – Прописна ж істина? Мотив. Саме з нього ми починаємо оперативне розслідування. Настільки фундаментальне поняття, що про нього іноді забувають. Поки одного дня не з’явиться втілення найстрашнішого кошмару слідчого – злочинець без мотиву. Вірніше, з таким мотивом, який не вкладається в людській голові.
– Холе, ви малюєте біса на стіні. – Скарре подивився на інших. – Ми ж іще не знаємо, що за мотив у цих злочинів.
Тепер кашлянув Том Волер.
Мьоллер помітив, що Харрі зціпив зуби.
– Він має рацію, – сказав Волер.
– Звичайно, я маю рацію, – відгукнувся Скарре. – Це ж очевидно…
– Замовкни, Скарре, – обірвав його Волер. – Рацію має інспектор Холе. Над цими справами ми працюємо вже десять і п’ять днів відповідно. І досі ми не виявили між жертвами ніякого зв’язку. Досі. А коли єдиний зв’язок між жертвами – це те, як їх позбавляють життя, а також ритуали й якісь закодовані послання, на думку спадає слово, яке я б рекомендував уголос не вимовляти, але й не забувати. А ще я рекомендував би Скарре й іншим недавнім випускникам поліцейської академії закривати роти і відкривати вуха, коли говорить Холе.
У кімнаті стало тихо.
Мьоллер побачив, що Харрі пильно дивиться на Волера.
– Підсумуємо, – сказав Мьоллер. – Тепер вам буде ще складніше: продовжуємо посилено працювати над двома окремими вбивствами й малюємо на стіні великого, товстого і страшного біса. Ніхто, окрім мене, з журналістами не говорить. Наступна планерка о п’ятій. Уперед!
У променях прожектора стояв чоловік в елегантному твідовому костюмі. Граючись зігнутою люлькою і погойдуючись із п’яти на носок, він гордовитим поглядом міряв голодранку перед собою.
– Скільки ви думаєте платити мені за уроки? – звернувся він до неї.
Голодранка струсонула головою й, уперши руки в боки, відповіла:
– Та вже я знаю, скільки належить. Одна моя подружка вчиться по-французьки у справжнісінького француза, так він із неї бере вісімнадцять пенсів за годину. Але з вашого боку безсовісно було б стільки правити, адже то француз, а ви мене навчатимете моєї рідної мови; отже, більше шилінга я платити не збираюся. Не хочете – не треба.[12]
Віллі Барлі сидів у напівтемряві дванадцятого ряду і не стримував сліз. Вони стікали по шиї та, минувши розстебнутий комір сорочки з тайського шовку, текли далі – по грудях і животі. Не припиняючись. Він сидів, затиснувши рот долонею, щоб схлипування не відволікали акторів і режисера в п’ятому ряду.
Коли хтось торкнувся його плеча, він здригнувся і обернувся. Над ним нависла величезна чоловіча фігура. У безпорадному очікуванні Барлі не міг поворухнутися.
– Слухаю вас… – прошепотів він, захлинаючись слізьми.
– Це я, – прошепотіла у відповідь фігура. – Харрі Холе. З поліції.
Віллі Барлі відняв руку від рота і подивився на фігуру пильніше.
– А, еге ж, звичайно, – сказав він із полегшенням у голосі. – Вибачте, Холе, тут так темно, і я вирішив…
Поліцейський сів поряд з ним:
– Вирішили що?
– Ви ж у чорному. – Віллі втер ніс хусткою. – Мені подумалося, що ви священик. Священик, який приніс погані новини. Безглуздо, так?
Поліцейський не відповів.
– Ах, Холе, я жахливо почуваюсь. У нас перша костюмована репетиція. Подивіться на неї, – сказав Барлі.
– На кого?
– На Елізу Дулітл. На сцені. Коли я її побачив, то на секунду раптом вирішив, що це Лісбет, що мені тільки приснилося, ніби вона пропала. – Віллі нервово перевів дихання. – Але тут вона заговорила, і моя Лісбет зникла.
Він побачив, що поліцейський здивовано дивиться на сцену.
– Разюча схожість, так? Тому я її і запросив. Цей мюзикл замислювався для Лісбет.
– А це… – почав Харрі.
– Так, її сестра.
– Тóйя? Тобто я хотів сказати Тойя?
– Досі ми нікому не розповідали, а сьогодні ввечері прес-конференція.
– Ну, це приверне увагу громадськості.
Тойя розвернулась і, спіткнувшись, голосно вилаялася. Партнер розвів руками і подивився на постановника.
Віллі зітхнув:
– Громадськість – це ще не все. Бачите, тут іще працювати і працювати. Здібності у неї, звичайно, є, але виступати на сцені Національного театру – це вам не ковбойські пісні співати в місцевому клубі в якому-небудь Сельбу. Два роки я навчав Лісбет, як поводитися на театральній сцені, а тут у нас на все два тижні.
– Якщо я заважаю, Барлі, викладу справу коротко.
– Справу? – У напівтемряві Віллі спробував прочитати хоч що-небудь на обличчі співрозмовника. Йому знову стало страшно, тому, коли Харрі розкрив рот, він заквапився його запевнити: – Ви мені зовсім не заважаєте, Холе. Я просто продюсер. Знаєте, той, хто задає імпульс. А працюють зараз інші…
Він махнув рукою у бік сцени, де чоловік у твідовому костюмі якраз говорив:
– Я візьму цю замурзану нікчему і зроблю з неї герцогиню!
– Режисер, декоратор, актори, – пояснив Барлі. – А я із завтрашнього ранку всього лише глядач цієї… Він замовк, підбираючи потрібне слово, і закінчив: – Комедії.
– Що так, то так. В усіх свої таланти.
Віллі невесело усміхнувся, але режисер тут же подивився в їхній бік, і він замовк.
– Ваша правда. Двадцять років я був танцівником. Слід сказати, дуже поганим. Але в балетній трупі завжди не вистачає чоловіків, так що краще за мене танцювали небагато. У сорок років нас женуть на пенсію, і мені довелося шукати іншу роботу. Тоді я зрозумів, що справжній мій талант – не танцювати, а знаходити танцюристів. Організовувати спектаклі – от і все, на що я придатний, Холе. Але знаєте що? Щонайменший успіх паморочить нам голову. І тільки тому, що кілька разів вийшло по-нашому, ми вже вважаємо, що ми боги або вже точно ковалі свого щастя. А потім раптом – таке. І ми розуміємо, наскільки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пентаграма», після закриття браузера.