Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

Артур піднявся на гребінь кратера й обдивився довкола. Надійшов вечір. Обидва сонця похилились на захід. Артур спустився вниз і розштовхав робота. У ситуації, що виникла, від тяжких думок могла врятувати лише розмова. Артур ладен був побазікати з роботом. Навіть з маніакально-депресивним.

— Незабаром ніч, — сказав він. — Дивись, Марвіне, зірки спалахують.

Зсередини туманності проглядались лише найяскравіші зірки. Робот звів голову й одразу опустив.

— Бачу, — сказав Марвін. — Це жахливо!

— Поглянь, який чарівний захід. Навіть у найсміливіших мріях я не міг собі уявити таке. Ці два сонця — як два смолоскипи серед темряви ночі.

— Бачу, — сказав Марвін, — дурниця.

— Знаєш, а у нас дома було лише одне сонце, — не вгавав Артур. — Я із Землі.

— Знаю, — відгукнувся Марвін. — Тисячу разів чув. Жах!

— Ні, це була чудова планета.

— У вас там були океани?

— Так. — Артур важко зітхнув, — безмежні блакитні океани.

— Не зношу океанів, — сказав Марвін.

— Слухай-но, — не втримався Артур, — які в тебе стосунки з іншими роботами?

— Ніяких. Я їх також не зношу, — сказав Марвін. — Егей, куди це ви?

— Піду погуляю, — Артур підвівся. Розмова не принесла полегшення.

— Розумію, — сказав Марвін і, нарахувавши за секунду п’ятсот дев’яносто сім мільярдів овечок, заснув.

Артур видерся нагору. Щоб відновити кровообіг, він зробив кілька гімнастичних вправ.

Через розріджену атмосферу й відсутність місяця сутінки майже миттю змінились непроглядною темрявою. Не дивно тому, що Артур помітив старого чоловіка, лише коли наштовхнувся на нього.

РОЗДІЛ 22

Старий стояв спиною до Артура, спостерігаючи тонку червону смужку на обрії. Він був високого зросту, одягнений у довгу хламиду сірого кольору. Коли він повернувся, Артур побачив обличчя — худе й стомлене, обличчя людини, якій хотілося довіритися. Він ніяк не зреагував на здивований вигук, що вирвався в Артура.

Старий неквапно повернувся лише тоді, коли червона смуга на обрії остаточно згасла. Та все ж Артур зміг розгледіти його. Артур озирнувся, шукаючи джерело світла. Неподалік він побачив невеличкий літальний апарат — мабуть, на повітряній подушці. Він світився тьмяним світлом.

— Ви обрали не найтеплішу ніч для візиту, — промовив чоловік, міряючи Артура сумним поглядом.

— Хто… хто ви? — запитав Артур. Старий відвів погляд.

— Моє ім’я нічого вам не скаже, — сумно мовив він.

Здавалося, його тривожить якась думка. Очевидно, йому не дуже хотілося починати розмову. Артур стояв ні в сих ні в тих.

— Я… є… ви налякали мене, — сказав він непевно.

— Хмммм? — чоловік роззирнувся довкола й підвів брови.

— Я сказав, що ви мене злякали.

— Не бійтеся, я вам не заподію нічого лихого.

Артур насупився.

— Але ж ви намагалися збити нас ракетами.

Чоловік подивився у центр кратера. Серед темряви там палахкотіли рубіновим світлом очі Марвіна. Відблиски стрибали по кістяку кашалота. Старий тихо засміявся.

— Це — автоматика, — сказав він, зітхаючи. — Усі ці довгі тисячоліття у надрах планети комп’ютери чекали появи ворога, їхній застарілий банк пам’яті не міг витримати бездіяльності. Я гадаю, що вони зробили цей залп лише для того, щоб урізноманітнити собі життя.

Старий позирнув на Артура й сказав:

— Знаєте, я великий прихильник науки.

— О… справді? — озвався Артур.

Ввічливість цієї незвичайної людини збивала його з пантелику.

— Авжеж, — сказав старий і знову поринув у мовчанку.

— А… — сказав Артур, — ее… — Він почував себе так само неприродньо, як почуває себе в спальні коханець, коли до кімнати заходить законний чоловік, перевдягається, кидає кілька зауважень щодо погоди і йде собі геть.

— Вас щось турбує? — ввічливо запитав старий.

— Ні… власне, так. Зрозумійте, ми аж ніяк не чекали зустріти тут живу людину. Я гадав, що ви давно вимерли або… не знаю…

— Вимерли? — здивувався старий. — Господи, ні, звичайно. Ми просто спали.

— Спали? — перепитав Артур.

— Бачите, нині ми переживаємо затяжний економічний спад, — сказав старий і замовк.

З усього було видно, як мало турбує його, зрозуміло це Артурові чи ні.

— Ви говорили про економічний спад? — зрештою нагадав йому Артур.

— А, так-так, Всегалактична криза вибухнула п’ять мільйонів років тому, і будувати планети на замовлення — на таку розкіш не кожен спроможеться… Ви ж знаєте, що ми спеціалізувались на будівництві планет? — поцікавився він не без гордості.

— Звичайно, — відповів Артур, — але я вважав…

— Захоплююча справа, скажу я вам, — його очі заблищали. — Найкраще мені вдавались узбережжя. Ви навіть уявити собі не можете, яка це утіха — вигадувати нові форми, скажімо, фіордів… Але потім, — він замислився, намагаючись впіймати загублену ниточку розмови, — економіку почало лихоманити. Ми підрахували, що найдоцільніше було б просто проспати важкі часи. Ми запрограмували комп’ютери на те, щоб вони розбудили нас, коли криза закінчиться.

Старий подавив позіх і повів далі.

— Ми підключили їх безпосередньо до інформаційних центрів провідних бірж Галактики. Тільки-но ситуація зміниться на краще, тільки-но люди знову зможуть скористатися послугами нашого дорогого сервісу, комп’ютери повинні нас розбудити.

Артур — постійний читач газети «Гардіан» — був уражений.

— Але ж це нечесно!

— Хіба? — здивувався старий. — Можливо, я дещо відстав від життя. Скажіть, це ваш робот? — запитав він, указуючи на дно кратера.

— Ні, — долинув знизу скрипучий металічний голос. — Я — свій.

— Я б не називав його роботом, — буркнув Артур. — Швидше це хмура електронна машина.

— Однаково, накажіть йому підійти сюди, — мовив старий.

Артура здивували рішучі нотки, що несподівано зазвучали в його голосі. Він гукнув Марвіна. Той, зібравши останні сили, підвівся й посунув схилом, намагаючись шкутильгати якомога дужче.

— Гаразд, — сказав старий, — залиште його тут. Але вам слід поїхати зі мною. Ви побачите багато цікавого.

Він повернувся до свого літального апарата, який без видимого виклику знявся вгору й полинув до них крізь темряву.

Артур подивився вниз на Марвіна, який шкандибав на дно кратера, вдаючи, що це вимагає від нього неймовірних зусиль, і щось бурмочучи.

— Рушаймо, — гукнув старий, — рушаймо, а то ми спізнимося.

— Куди ми можемо спізнитись? — здивувався Артур.

— Як ваше ім’я, людино?

— Дент. Артур Дент.

— Так от, куди треба, Дентартурденте, — сказав старий, — вважайте моє нагальне прохання ультиматумом. — В очах його засвітився сум. — Я ніколи не вмів ставити ультиматуми, хоча, як я чув, інколи це досить ефективний засіб. — Якийсь він чудний, цей старий, — промимрив Артур собі під ніс.

— Даруйте? — перепитав старий.

— Ні, я нічого, вибачте, — збентежено сказав Артур. — Гаразд, то куди ми прямуємо?

— Сідайте в аерокар, — старий вказав Артурові на місце в кабіні. — Ми вирушимо у надра планети, де зараз діється велике таїнство пробудження цивілізації від п’ятимільйоннорічного сну. Магратея прокидається.

Умощуючись на сидінні, Артур мимоволі тремтів. Його мучила невідомість, і аерокар добряче трясло. Він позирнув на непроникне обличчя свого