Читати книгу - "Дивовижна історія Мері Стенз"

— Все гаразд, — весело озвався Бомон. — Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.

— Дякую, — радо сказав Дарк. — Саме цього я сподівався.

— Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, — докинув Бомон, — дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?

Дарк трохи помовчав, міркуючи.

— Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.

Бомон кивнув головою.

— Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.

Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! — бурмотів він сам до себе. — Ось я візьму тебе на мушку!”

Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.

Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.

Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”

Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.

У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.

Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками — судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій — певне, віскі — і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.

Вона помітила його лиш тоді, коли Дарк сів біля столика і, замовивши склянку шотландського віскі, розгорнув газету. Мері не дала взнаки, що впізнала його, — просто дивилась байдужими очима, наче вперше в житті бачила. Дарк теж не виказував себе. Сховавшись за газетою, він скоса стежив за дівчиною, дивуючись з її чарівної вроди й ледве тамуючи ненависть до Фасберже, що торкався її своєю жирною лапою.

Час минав. Дарк замовив другу склянку, а потім і третю. Фасберже встав і вийшов з бару— певне, до вбиральні, бо за кілька хвилин повернувся назад. Невдовзі підвелася з місця й Мері. Проходячи повз Дарка, вона промовисто подивилася на нього.

Дарк не поспішав і ще хвилину сидів, не підводячи очей від газети. Тоді, ледь помітно потягнувшись, неначе стомився сидіти, згорнув газету, засунув її в кишеню і вийшов.

Мері чекала на нього біля виходу у вестибюль. На одну ніякову мить припала до нього всім тілом, міцно, майже конвульсивно, схопила за плечі…

— Поле!… — прошепотіла вона. — Я ледве дочекалася вас. Вони мене зовсім спутали.

— Ви можете якось вийти звідси? — спитав він.

— Поки Віллербі тут — ні. Він має стежити, щоб я ні з ким не зустрічалася. Може, вночі, коли він піде спати… скажімо, десь о першій…

— Я чекатиму на вас поблизу, — пообіцяв Дарк. — Ми зможемо поїхати до мене, а потім я відвезу вас назад, поки Віллербі спатиме.

— Дякую… — видихнула вона. — Поле, я… мені вас так бракувало…

— Мені вас теж, — тихо мовив він.

Тоді легенько поцілував її, питаючи себе в думці, чи приємно цілувати найвродливішу жінку в світі. Виявилася, що приємно.

— Мені треба йти, — прошепотіла Мері. — Вони можуть щось запідозрити.

— До зустрічі, — сказав він.

Вона квапливо пішла коридором до американського бару.

Дарк не поспішаючи поминув вестибюль, вийшов на вулицю і попрямував до своєї машини, міркуючи про те, чи не надміру заволоділа його почуттями красуня Лора Смайт, чи то пак Мері Стенз. “Це теж робота, — мовив він сам до себе. — Треба ж мені якось завоювати її довір’я. Така красуня — чудова принада для першого-ліпшого нерозважливого зальотника. Скажімо, для того ж Фасберже. А в мене є ще й інша мета — мій репортаж”.

Та всім тим думкам, хоч які б цинічні й жорстокі вони були, бракувало щирості, і Дарк сам знав це краще за будь-кого іншого. Дивна річ — його зовсім не хвилювала довершена штучна врода дівчини. Для нього вона була, як і раніше, просто Мері Стенз, а не чарівна Лора Смайт, і сама думка проте, що до