Читати книгу - "Стара фортеця"

— Подумаєш — секрет! Усі знають.

— Куниця?.. Він що — був у театрі?

— Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай.

Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав:

— Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль!

Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху.

Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив:

— Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася.

— Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля.

— Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали!

Ми насторожилися.

Я з недовір'ям подивився на скуйовджене Петькове волосся. Товстенький, схвильований, у зеленому скаутському костюмчику, він стояв перед нами й винувато зазирав Юзикові в очі.

Хто б міг його відшмагати, такого підлизу? Не могло цього бути. І я, вирішивши, що Петько бреше, одверто сказав:

— Ти брешеш!

— Їй-богу! Нехай мене грім поб'є! Слухайте, я вам розповім усе по порядку. Тільки нікому не кажіть, — попросив Петько, — гаразд? Повели нас до театру. Під барабан. Після другого дзвоника Бобир пішов у зал, а я гуляю сам. Нехай, думаю, усі посідають, а я, тільки-но світло в залі загасять, візьму й теж сяду де-небудь скраєчку… От ходжу по коридору й думаю: та гасіть, чорти, світло швидше! А в цей час хтось лясь мене по плечу. Я спершу гадав — Сашко, хотів був йому дати здачі. Оглянувся, дивлюсь — ні, це Жорж Гальчевський, — знаєте, з сьомого класу бойскаут.

— Який Жорж? Той, що з фортечного мосту у водоспад стрибав? — спитав Юзик.

— Та ні. То Мацист стрибав. Того Жоржа Мацистом звуть. Та ти ж повинен знати Гальчевського: він худий такий, кощавий, високий, усе з кастетом ходить. Приятель Кулібаби. Його батько — піп, править у Преображенській церкві за колонією… Ну от, Гальчевський спіймав мене за плече та й каже: «А ти чого, шкот, тут крутишся?» — «Там душно дуже, — кажу, — поки не почалося, я тут повітрям подихаю». — «А квиток є? Покажи-но квиток!» — раптом зажадав Жорж. Став я шукати квиток, шукаю, шукаю, то в одну кишеню полізу, то за пазуху, то в другу кишеню, а сам усе думаю: аби тільки світло швидше загасили, він тоді одчепиться й побіжить до залу на своє місце. Та де там! Він стояв, чекав, а тоді як штовхне мене ззаду коліном та як закричить: «Забирайся геть звідси, шмаркач! Поки я тут черговий, жоден заєць у мене не пройде!» Я спотикнувся, мало не полетів, яблука мої покотилися до вішалки, я їх наздоганяю, а Гальчевський ще кричить контролерові: «Не пускайте цього зайця назад, щоб і духу його більше не було!» Я попідбирав яблука й — бігом на гальорку. Там у мене взяли квиток і пропустили, слова не сказали. Вбігаю — вже темно. Намацав вільне місце на боковій лавці біля самісінького бар'єра, сів і гризу яблуко. З'їв одне, взяв друге, тільки надкусив, — бачу, завіса розсувається. Ну, думаю, доїм потім. Тільки-но хотів покласти яблуко на бар'єр, а воно зірвалося та як полетить униз… Ох, я й налякався! Впустив і навіть глянути вниз боюся — страшно. Чую тільки, вилаявся хтось у партері й стільцем зарипів.

Потім тихо стало. А вистава триває, цікава така, з запорожцями, з танцями й з музикою. «Про що тирса шелестіла» — так називається. Я задивився та й забув про яблуко.

Закінчилася перша дія, запалили світло, я сиджу, не встаю, щоб місце не зайняли, а сам наглядаю, де знайомі хлопці сидять. Раптом ізнову — хап мене за плече. Обернувся я, дивлюсь — знов Жорж Гальчевський. «Ти яблуко офіцерові на голову кинув?» — питає. «Якому офіцерові?» — «А ось поглянь!» Як схопив мене за комір та й перехилив головою через бар'єр так, що я мало не беркицьнув униз. А звідти, знизу, з партеру, польський офіцер рукою Жоржеві махає й мені погрожує. Тоді Гальчевський як закричить: «Ходімо до кошового!» — і повів мене за куліси. Там артисти бігають, курява, дощок багато понакидано, темно, я мало не впав — зачепився за якусь вірьовку, а Гальчевський знай штовхає мене вперед.

Хотів я втекти — не вийшло. Привів мене Жорж до самого Гржибовського, а той сьогодні на сцені запорожця грав, увесь вимащений такий, і брови й ніс — усе у фарбі. Ніс у нього великий — наліпку наклеїв. Гальчевський козирнув йому й усе про те яблуко розповів, а мене він навіть не спитав, навмисно я чи ненароком. Тоді Марко Гржибовський сказав Гальчевському: «Врізати йому п'ять шомполів», — і на мене головою кивнув. А Гальчевський мені одразу я-а-ак дасть! Ногою!»

— І шомполами били? — все ще не вірячи Петькові, спитав я.

— А чим же ще? Звичайно, що шомполами.

— Де? Там-таки, за кулісами? — поцікавився Куниця.

— Ну, от іще… за кулісами… Просто вивели туди, за театр, де помийна яма, скинули сорочку й п'ять разів ударили. Ось погляньте, ще знак є! — І Маремуха, задерши сорочку, показав нам свою спину. На його гладкій спині червоніло п'ять нерівних здутих смуг. Вони лягли майже поряд, одна біля одної.

Куниця вирішив перевірити, чи не бреше Маремуха, чи по намалював він ці смуга, щоб розжалобити нас. Він послинив пальця й провів ним по багровій смузі. Маремуха ні щулився й відскочив.

— А хто бив? — спитав я.

— Хто? Відома річ — Гальчевський. Марко йому наказав. Гальчевський бив, а Кулібаба та ще двоє скаутів, — я їх зовсім не знаю, — тримали. Один за руки, другий за голову. Потім я вирвався й побіг сюди, до вас… Дарма, він мене пам'ятатиме… Я йому морду поб'ю… Я не злякався