Читати книгу - "Quo vadis"

й через це облив свою туніку фалернським. Уже ж він завжди вірив у богів. От люди кажуть, що Рим загине, а деякі навіть вважають, що вже гине. Мабуть, що так! Але якщо це станеться, так тільки через те, що в молоді немає віри, а без віри не може бути доброчесності. До того ж стародавні суворі звичаї підупали, нікому й на думку не спадає, що епікурейцям не встояти проти варварів. Нічого не поробиш! Що ж до нього, він жалкує, що дожив до таких часів, і змушений шукати в насолодах ліки від туги, котра інакше швидко б його доконала.

І, обнявши сирійську танцівницю, він заходився цілувати беззубим ротом її потилицю та спину, при спогляданні чого консул Меммій Регул[160] засміявся і, підвівши лису голову в надітому набакир вінку, зауважив:

– Хто говорить, що Рим гине?.. Дурниці!.. Я, консул, краще за інших знаю… Videant consules!..[161] Тридцять легіонів… охороняють нашу pax romana!..[162]

Він стиснув кулаками скроні й закричав на всю залу:

– Тридцять легіонів! Тридцять легіонів! Од Британії до країни парфян! – Але раптом зупинився і, приставивши палець до лоба, уточнив: – Можливо, навіть тридцять два…

Після чого звалився під стіл. Невдовзі його вирвало, й він почав блювати язиками фламінго, смаженими рижиками, замороженими грибами, сараною в меду, шматками риби, м'яса – усім, що з'їв і випив.

Але Доміція не заспокоїла кількість легіонів, які охороняють спокій Рима. Ні, ні! Рим мусить загинути, бо щезла віра в богів і суворість звичаїв! Рим мусить загинути, а жаль – життя ж бо гарне, імператор милостивий, вино смачне! Ах, який жаль!

І, уткнувшись головою в лопатки сирійської вакханки, він розридався:

– Яка користь від майбутнього життя! Ахіллес мав рацію: ліпше бути наймитом у земному світі, ніж царювати в кімерійськім краю. Та ще питання, чи існують які-небудь боги, – і в той же час невір'я занапащає молодь.

Лукан тим часом здув золоту пудру з волосся Нігідії, котра сп'яну заснула. Знявши кілька стеблин плюща з вази, що стояла перед ним, він обвив ними сплячу і, здійснивши цей подвиг, обвів присутніх радісним поглядом. Потім прикрасив і себе плющем, повторюючи з глибокою переконаністю:

– Ніяка я не людина, я фавн.

Петроній не був п'яний, зате Нерон, який, оберігаючи свій «небесний» голос, спершу пив мало, розійшовся потім і, осушуючи один кубок за другим, сильно сп'янів. Йому навіть придумалося знову співати свої вірші, тепер уже грецькі, та забув їх і помилково затягнув пісню Анакреонта. Йому вторили Піфагор, Діодор і Терпнос, але у всіх у них нічого не виходило, й невдовзі вони замовкли. Тоді Нерон заходився вихваляти як знавець і естет красу Піфагора й у захваті цілувати йому руки. Такі прекрасні руки він десь бачив одного разу… У кого ж?..

І, приклавши долоню до мокрого лоба, почав згадувати. Раптом на обличчі його відбився страх.

– Ага! У матері, у Агриппіни! – пробурмотів він і, зморений похмурими видіннями, продовжував: – Кажуть, ніби вона ночами при місяці ходить по морю, між Байями та Бавлами… От просто ходить і ходить, мовби чогось шукає. А якщо наблизиться до човна, так подивиться й піде, але рибалка, на якого вона глянула, помирає.

– Непогана тема! – сказав Петроній.

А Вестин, витягнувши, мов журавель, довгу шию, таємниче прошепотів:

– У богів я не вірю, але в духів вірю… О!

Не звертаючи уваги на їхні слова, Нерон продовжував:

– Але ж я справив Лемурії[163]. Я не хочу її бачити! Уже п'ятий рік пішов. Я мусив, мусив її покарати, вона підіслала до мене вбивцю, і, якби я її не випередив, не слухати б вам нині мого співу.

– Дякуємо, імператоре, від імені Рима і світу, – вигукнув Доміцій Афр. – Гей, вина! І нехай ударять тимпани!

Знову здійнявся гамір. Намагаючись його перекричати, увитий плющем Лукан підвівся й заволав:

– Я не людина, а фавн, я живу в лісі. Ее-хоо!

Нарешті напилися до безпам'яті й імператор, і всі чоловіки й жінки навколо. Вініцій захмелів не менше за інших, але в нього разом із хіттю розгорілося бажання бешкетувати, що траплялося з ним завжди, коли він випивав зайве. Смагляве обличчя зробилося зовсім блідим, язик заплітався.

– Дай мені твої губи! – говорив він збудженим і владним тоном. – Чи сьогодні, чи завтра, яка різниця! Годі хитрувати! Імператор забрав тебе у Авла, щоб подарувати мені. Зрозуміла? Імператор мені обіцяв іще до того, як тебе забрав. Ти мусиш бути моєю! Дай губи! Не хочу очікувати до завтра! Ну, скоріше, дай губи!

І він обняв Лігію. Акта почала захищати дівчину, і та намагалась оборонятися з останніх сил, відчуваючи, що гине. Та марно старалася вона обома руками відірвати від себе його руки, марно тремтячим від образи та страху голосом благала не бути таким жорстоким, зглянутися на неї. Хмільне його дихання обдавало її все ближче, обличчя було вже поряд із її обличчям. Але то був не колишній, добрий, любий її серцю Вініцій, а п'яний, злостивий сатир, який викликав страх і огиду.

Лігія все більше підупадала на силі. Хоч як ухилялася вона, хоч як відверталася, щоб уникнути його поцілунків, усе було марно. Вініцій підвівся, схопив її обома руками і, притиснувши її голову до своїх грудей, важко дихаючи, почав розтуляти губами її зблідлі вуста.

Та в цю мить якась неймовірна сила відірвала його руки від шиї дівчини з такою легкістю, ніби руки дитини, а його самого відсторонила від Лігії, як суху гілку чи зів'ялий листок. Що сталося? Вініцій, вражений, протер очі й побачив над собою гігантську постать лігійця на ім'я Урс, якого він зустрічав у домі Авла.

Лігієць стояв спокійно, але дивився на Вініція блакитними очима так дивно, що в молодика захолола кров у жилах. Трохи згодом Урс узяв свою царівну на руки й рівними, м'якими кроками вийшов із триклінію.

Акта рушила за ним.

Вініцій хвилину сидів, ніби закам'янівши, потім підхопився й побіг до виходу з криком:

– Лігіє! Лігіє!

Одначе хіть, здивування, лють і вино ледве не звалили його з ніг. Він похитнувся раз, удруге і, вхопившись за голі плечі однієї з вакханок, спантеличено закліпав очима.

– Що сталося? – запитав він.

А вона подала йому кубок з вином, стуманілі очі її посміхались.

– Пий! – сказала вакханка.

Вініцій випив і звалився без пам'яті.

Більшість гостей уже лежали під столами, інші нетвердими кроками швендяли по триклінію, якісь спали на ложах, гучно хропучи або зригуючи в напівсні зайвину випитого вина, – і на