Читати книгу - "Споконвічна земля"

проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбниковський список… Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено в Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський…» [18, с. VI].

Тобто наш український професор подав свій варіант Літопису Руського, чітко зазначивши, що оригіналів, з яких походять як Літопис Руський так і Іпатіївський (Іпатський), ніхто в очі не бачив: ото з якоїсь копії зняли чергову копію.

Автор зайвий раз підкреслює «надійність» російських літописних зводів. Та ми змушені ними користуватись, роблячи певні зауваження.

Період, який нас цікавитиме, починається тільки із 392–ї сторінки Літопису Руського, де йдеться про міжусобні чвари руських князів. І раптом, в розпал цих чвар між Данилом Галицьким та «Михайлом Всеволодовичем і його сином Ростиславом, котрі сиділи в Галичі», ні сіло ні впало у літопису йде таке повідомлення:

«…а потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

І нічого більше. Далі в Літопису йде продовження міжусобної чвари між Галицько–Волинськими князями до літописного заголовку «Побоїще Батиєве», і потім на двох сторінках розповідь про погром так званих Рязанської та Ростовсько–Суздальської земель. Хоча раніше до 393–ї сторінки Літопис Руський про ті землі нічого подібного не писав.

Цікаво зазначити, що у примітках Літопису Руського написано таке:

«Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який загинув 4 березня 1238 р. у боротьбі з татаро–монголами. Зважаючи на терміновість справи і враховуючи відстані, які потрібно було подолати гінцям з вістями, можна твердити, що Ярослав залишив Київ близько 10 березня» [18, с. 392].

Отакою нісенітницею «годують» нас історики, певно забувши, що у ті часи не існувало телефонного зв’язку.. А головне, що на теренах від Козельця до Ільменя та Рязані уже панувало військо хана Батия. То як діставалися гінці з Суздаля до Києва та сам Ярослав, з Києва до Суздаля, залишається таємницею.

Нагадаємо шановним читачам, що військо хана Батия через два роки (1241 рік) рухалося з Києва до Легніци (сучасна Польща) впродовж чотирьох місяців (з 6 грудня 1240 року по 9 квітня 1241 року). А князю Ярославу довелося пересуватися до Києва та з Києва до Суздаля під час цілковитого бездоріжжя та ще й окупованою ворогом територією.

Маємо звичайні московські вставки пізніших часів до Літопису Руського. Немає сумніву, що Галицько–Волинських літописців у 1240–х роках не могли цікавити дикі фінські землі межиріччя Оки та Волги, між якими не існувало шляхів сполучення. А головне, як встановив російський професор А. П. Богданов, ті землі в ХІІ–ХІІІ століттях були заселені стовідсотково фінськими племенами, вороже налаштованими до слов’янських. Ось такі фальшиві вставки зустрічаємо на сторінках Літопису Руського.

У 1238 році Літопис Руський продовжує розповідати про внутрішнє життя Великого Галицько–Волинського князівства. А про «Рік 6747 (1239)» — немає жодного слова у тексті.

Може виникнути запитання: навіщо московські фальсифікатори закинули дві попередні, наведені нами вставки, до Літопису Руського?

Відповідь — очевидна: треба було першою вставкою до літопису показати зв’язок Київської та Суздальської землі, а отже, право Суздальського князя на Київський престол. Чому й вигадали несподіваний прихід Ярослава до Києва та заняття ним київського престолу.

Другою, очевидною вставкою до Літопису Руського Катерина II та члени її «Комісії…» показували спільне життя та спільні інтереси Галицько–Волинського та Ростовсько–Суздальських князівств, літописці яких описують одні події, живуть спільними інтересами і турботами. Людей спіткає однакове лихо, поєднує єдина доля.

Далі настав 1240 рік. Батий прийшов під Київ.

Київ остаточно впав 6 грудня 1240 року. Ось що пише Літопис Руський про подальші події:

«У той же час поїхав був Данило в угри до короля [Бели], бо він іще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира» [18, с. 397].

Рух війська хана Батия в Україні (Русі) за Літописом Руським відбувався за маршрутом: Київ — Колодяжин — Ізяслав — Володимир (Волинський), а далі військо розділилося на дві частини: одна пішла на Польщу й Німеччину, друга — на Угорщину через карпатські проходи. Звертаємо увагу, що уже в січні 1241 року татари «форсували річку Віслу у Завихвоста і 2 січня захопили місто» [40, с. 16].

Тобто передові загони війська хана Батия рухалися теренами України (Русі) біля 20 діб, від Києва до Берестя (Бреста).

Скажіть, будьте ласкаві, мова йде про військове загарбання країни чи звичайний перехід території?

Відповідь очевидна: у 1240 році військо Бату–хана не завойовувало земель Русі (України) — Галицько–Волинського князівства.

Згідно з Літописом Руським були зруйновані: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Володимир, Галич, Ярослав, Берестя. Напевно, були інші зруйновані міста в Україні (Русі). Та ми про них не знаємо. Але знаємо десятки міст на теренах Великого Галицько–Волинського князівства, згідно з Літописом Руським, які хан Батий не руйнував, оминувши їх. Ось їх перелік:

Крем’янець, Данилів, Холм, Пінськ, Дорогочин, Бакота, Коломия, Луцьк, Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків, Печера Домажирова, Шекотів тощо.

Про це явище (не руйнування міст) Літопис Руський писав відкритим текстом:

«А коли (Бату–хан. — В. Б.) побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них» [18, с. 397–398].

Зрозуміло, що під час завоювання країни (землі) від укріпленого міста військо завойовника просто так не відходить. Згадаймо «зле місто» Козельськ, під яким військо хана Батия втратило не одного оглана–Чингісида та стояло більше місяця. Ото було стовідсоткове завоювання території. Різниця очевидна.

Багато сучасних українських істориків розуміють необхідність побудови нового каркасу української історичної науки. Але зводять ту нову будову на старому ненадійному фундаменті, який існує з давніх московських часів. Чого робити не слід. Будову треба закладати на новому, суто українському фундаменті. Її треба споруджувати для комфортного мешкання українців, без підселення малоросів та хохлів. Тому всі несучі конструкції забудови мусять бути цілком надійними.

Та перейдімо від метафоричних образів до реалій. Не можна писати сучасну українську історію, спираючись на давні, підкинуті, московські міфи (вигадки). З давніми реаліями треба визначитися заздалегідь.

Отож, перше.

• Ростовсько–Суздальська та Рязанські землі в порівнянні з Київською, Волинською, Галицькою, Подільською землями після 1238–1240 років перебували в принципово різних умовах господарювання.

• Перші дві землі стали складовою частиною Золотої Орди і були її невід’ємними улусами, де правили брати хана Батия —