Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

пристрасть, що спонукала її у дверях кімнати, де лежало батькове тіло, продекламувати оті несамовиті рядки з вірша. Важко дихаючи, вона наздогнала Ульріха, й раптом повітря розітнули запитання, які на цьому шляху, призначеному для іншої мети, ніколи ще, мабуть, не лунали, і вітер шматував слова, що їх на цих сільських пагорбах ще не чув жоден з його вітрів-побратимів.

 — Адже ти пригадуєш… — вигукнула вона й назвала кілька знаменитих прикладів з літератури. — Ти мені не сказав, чи зміг би простити злодієві. Але ці вбивці, на твою думку, люди все ж таки добрі?

 — Ну звісно! — крикнув Ульріх у відповідь. — Тобто… ні, ти все ж таки постривай. Може, в таких людей просто добрі нахили, й вони люди повноцінні. Це лишається в них і потім, коли вони вже стають злочинцями. Але добрими людьми вони вже не лишаються!

 — Тоді чому ж ти любиш їх і після того, як вони скоять злочин?! Адже не за колишні їхні добрі нахили, а через те, що вони тобі все ще подобаються!

 — Бо так воно завжди, — сказав Ульріх. — Того чи того характеру вчинку надає людина, а не навпаки! Ми розрізняємо добро і зло, хоча в душі знаємо, що вони становлять одне ціле!

Аґата почервоніла ще дужче, ніж від холоду, коли, щоб виразити й воднораз сховати в словах пристрасть своїх запитань, спромоглася лише послатися на книжки. «Освіченістю» надто зловживають, тож могло скластися враження, що вона недоречна там, де ростуть дерева і дме вітер, так немовби людська освіченість — це не узагальнення всього, що творить природа! Одначе Аґата, мужньо опанувавши себе, взяла брата попідруки й майже на вухо, тож кричати вже не довелося, зі своєрідним запалом, який тремтінням відбився на її обличчі, відповіла:

 — Того ж ми, либонь, і знищуємо злих людей, хоч перед стратою люб’язно пригощаємо їх останнім обідом!

Ульріх, невиразно здогадуючись, яка пристрасть вирує поруч із ним, нахилився до сестри й на вухо їй, хоч і досить гучно, промовив:

 — Кожне з нас ладне думати про себе, що ніякого зла воно не вчинить, адже всі ми — люди добрі!

Розмовляючи отак, вони дісталися нагору, де путівець уже не підіймався, а перетинав хвилі широкого плато, на якому не росло жодне дерево. Вітер зненацька вщух, і було вже не холодно, але в цій приємній тиші їхня розмова урвалася, ніби її раптом утяли, і повернутися до неї вже не щастило.

 — І як лишень на такому вітрі тобі спали на думку Достоєвський і Бейль[2]? — спитав Ульріх трохи перегодя. — Якби за нами хто-небудь спостерігав, то подумав би, мабуть, що ми — двоє божевільних!

Аґата засміялася.

 — Він зрозумів би з нашої балачки не більше, ніж із пташиного крику!… До речі, зовсім недавно ти розповідав мені про Моосбруґера.

Вони простували далі. По хвилі Аґата озвалася:

 — Але він мені не до вподоби!

 — Та я про нього вже майже й забув, — відказав Ульріх. Ще якийсь час вони знов ішли мовчки, потім Аґата стала.

 — То як же це так? — спитала вона. — Адже ти, поза всяким сумнівом, теж накоїв багато чого безвідповідального? Пригадую, наприклад, одного разу лежав у шпиталі з кульовою раною. Ти, певна річ, теж не геть-чисто все обмірковуєш заздалегідь?…

 — Ох і запитаннячка ти сьогодні ставиш! — кинув Ульріх. — Що ж я маю тобі на це відповісти?

 — А ти ніколи не шкодуєш про те, що зробив? — швидко запитала Аґата. — У мене таке враження, ніби ти ніколи ні про що не шкодуєш. Колись щось таке ти сказав і сам.

 — Боже праведний! — зітхнув Ульріх, знов рушаючи. — У кожному мінусі є свій плюс. Може, я щось таке й казав, але ж не треба розуміти все аж надто буквально.

 — У кожному мінусі — плюс?

 — У будь-чому поганому — що-небудь добре. Чи принаймні багато в чому поганому. Зазвичай у варіанті, з погляду людини, мінусовому криється невпізнаний варіант плюсовий. Саме це я, мабуть, і хотів сказати. А коли ти про щось шкодуєш, то саме в цьому можеш знайти силу зробити що-небудь так добре, як у тебе без цього ніколи не вийшло б. Вирішальне значення завжди має не те, що робиш, а лише те, що робиш потім!

 — А якщо ти кого-небудь убив, то що ти можеш зробити потім?!

Ульріх стенув плечима. Йому хотілося, просто щоб бути послідовним, відповісти: «Можливо, завдяки цьому я спромігся б написати вірша, який тисячам людей дав би духовне життя, або навіть зробив би яке-небудь велике відкриття!» Однак він стримався. «Цього ніколи не сталося б! — промайнуло в нього. — Уявити таке міг би лише психічнохворий. Або вісімнадцятирічний естет. Такі думки суперечать, бозна-чому, законам природи. А втім, — виправився він, — у первісної людини так воно й велося: вона вбивала, тому що людська жертва була великим релігійним віршем!»

Ні про одне, ні про друге вголос він не сказав, і Аґата повела далі:

 — Може, мої заперечення й безглузді, та коли я вперше почула від тебе, що значення завжди має не той крок, який робиш, а лише наступний, то подумала собі: якби людина вміла внутрішньо літати — сказати б, літати в моральному розумінні, безперервно вдосконалюючись і вдосконалюючись, — то їй не доводилося б шкодувати! Я тоді страшенно тобі позаздрила!

 — Дурниці! — з притиском заперечив Ульріх. — Я сказав: значення має не хибний крок, а наступний після нього. Але що має значення після кроку наступного? Очевидно, знов-таки наступний після нього? А після енного — енний плюс перший?! Такій людині довелося б жити без остаточного рішення, по суті, без реальности. І все ж виходить так, що значення має щоразу лише наступний крок. Істина полягає в тому, що ми не виробили методу правильно обходитися з цим рядом без кінця-краю. Люба моя, — несподівано завершив він, — часом я шкодую про все своє життя!

 — Але ж саме цього з тобою й не має бути! — сказала сестра.

 — Чому ні? Чому саме цього?

 — Я, — відповіла Аґата, — ніколи нічого не робила й тому завше мала час шкодувати про те, що вряди-годи задумувала робити. Я певна, ти ніколи такого не звідав — отого стану потьмарення! Напливають тіні, й те, що було, бере мене під свою владу.