Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.

Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета. Якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.

— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.

— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?

— Як ти її знайшла?

— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.

— А коли була облава, де ти поділася?

— Тут. Сховалася в кімнаті малої.

— Під ліжком?

— Який ти здогадливий!

— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?

— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.

— Я спитав, що з дівчинкою?

— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.

— Куди?

— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.

Я слухняно рушив нагору.

— Але з Ярком тобі не все вийшло добре.

— Ти це теж повинен врахувати. Це означає лише одне — на кулях економити не варто… А скажи мені, що Ярко шукав у книжковій шафі?

— Книжку. Він тримав її в руках, коли я його знайшов. Книжка мені підказала, де знаходиться касета.

— Отже, я не помилилася. Коли ми від’їхали, я подумала, подумала і теж дійшла того ж висновку. Навіщо він повз до тих книг? Щоб вийняти книжку, яка може тобі підказати, де знаходиться касета, правда? А яким чином книжка може слугувати підказкою? Можливо, своєю назвою. Щось на зразок «Смерть виповзає з підвалу» або «Духи на стриху». Але усі місця в будинку, де можна було щось заховати, я дбайливо обшукала. Проте, якщо книжка була кимось подарована і підписана, то підказка мусила причаїтися в підписі. А хто з Яркових знайомих міг йому дарувати книжки? Довкола крутилися самі кретини. І тут я згадала його дружину. Вона справляла враження. Виглядала якраз на таку, що читає книжки.

Нагорі я спинився.

— Не зупиняйся, іди просто в мою улюблену кімнату.

— В кімнату тортур? Що ти задумала?

— Нічого страшного. Вирішила трішки порозважатися. Життя таке нудне й нецікаве. Ну-ну, заходь. І не думай затраснути двері, бо куля долетить швидше, аніж ти дриґнешся.

У кімнаті фрау ввімкнула світло. Я побачив перед собою ліжко і всі причандалля для забави.

— Роздягайся, — звеліла фрау.

— Ти що, здуріла? Що ти хочеш?

— Роздягайся, — повторила вона крижаним тоном.

Я почав повільно роздягатися під її пильним поглядом. Моя світла голова не здатна була випродукувати жодного нормального пояснення для її затії.

— Не тягни час. Все, все скидай.

Врешті я постав перед нею у всій своїй небуденній красі Фрау з задоволенням оглянула мене.

— Тепер лягай в ліжко, і защіпни ремінцями ступні.

Я ліг, защіпнув ступні і подумав собі, що, напевно, не варт аж так у всьому слухати жінок. Однак це була особлива жінка. Скількох вона закатрупила, Бог святий знає.

— Тепер защіпни зап’ястя.

Я защіпнув ліву руку, а вона вже мені защіпнула праву. Таким чином я лежав у позі розіп’ятого.

Фрау Ольга поклала пістолет на столик і скинула сукню. Під сукнею мала ту саму чорну білизну. Виглядала вона настільки спокусливо, що я відразу забув про пістолет, який щойно цілився мені в живіт. Фантастична жінка!

Фрау сіла мені на ноги, і руки її почали гладити мене. Навіть не вірилося, що ці тоненькі рухливі пальчики вміють гратися ще й з пістолетиком.

Тепер я переконався, що натура мужчини не має жодною зв’язку з його розумом. Якою б великою не була моя ненависть до цієї жінки, а все ж таки інстинкти брали гору. Мені гірко признатися в цьому, і я розумію, що кожна читачка лише скрушно похитає головою: всі вони, хлопи, однакові! Одначе я не думаю, що всі вже аж такі однакові, бо, може, котрийсь і не піддався б на жодні пестощі, а плюнув би тій хвойді в писок.

Але я так не зробив. І коли вона вмостилася зверху й почала гойдатися назад і вперед, а перса її визволилися з чорного бюстгальтера і торкалися мого обличчя, я подумав, якщо вже маю загинути, то чому б не зазнати ще цієї останньої в моєму житті насолоди?

— Ну, скажи, тобі приємно, коли я тебе ґвалтую? — питала вона. — Скажи!

Я мовчав. У справах ґвалту я досвіду не мав, але мислив собі, що той, кого ґвалтують, повинен почуватися ображеним. Таким чином, я вдав ображеного, аби не виглядати на зовсім уже безпринципову особу. Шкода лише, що на той момент це мені нічим не допомогло.

— Скажи! — ляснула вона мене по щоці. — Скажи! — ляснула вдруге.

На вустах я відчув кров.

Але тут я побачив, як двері за її спиною помаленьку прохиляються. Я не знав, чи за ними з’явиться мій порятунок, чи ще щось гірше, але вирішив будь-що відвернути її увагу.

— О-о, як мені приємно! — сказав я. — Ґвалтуй мене! Ти — богиня!

Богині сподобалися мої слова, і вона солодко потяглася. А з-за дверей уже з’являлася моя знайома дівчинка Мартуся. Мала круглі налякані очі, але видно, що прослизала вона до покою не просто так, а з якимсь наміром.

— Тобі справді приємно? — спитала фрау.

— Ти розкішна! Це ні з чим не зрівняти!

— А тепер скажи: ти завинив переді мною?

— Так.

— І що за це тобі належиться?

— Не знаю.

— Я повинна тебе відлупцювати, так?

Я чекав гіршого, а тому відразу кивнув:

— Так, відлупцюй мене.

— А тобі подобається, коли я тебе б’ю? — питала вона великими вологими вустами.

— Дуже подобається.

Лясь! Лясь! І ось уже з кутика вуст моїх стікає тоненька цівочка крові.

Тим часом Мартуся зайшла вже до покою. Погляд її зупинився на масивному мідному свічникові. Свічки вже там не було.

— Ти зруйнував моє життя, — сказала фрау. —