Читати книгу - "Сліди залишаються"

був офіцером і ще тиждень тому виїхав зі своїм полком у літній табір. Учора й мати поїхала в село, розташоване поблизу табору, щоб відвезти чоловікові деякі потрібні речі. Живка залишилась у квартирі сама, але ніхто не бачив j цьому чогось незвичайного, — хоча їй було близько тринадцяти років, вона відзначалася самостійною вдачею, яка справляла враження і на дорослих. Мати її працювала керуючим будинком, і тепер Живка заміщала її. Люди, що зверталися до неї, дивувалися з швидких і розумних відповідей дівчинки і з її практичності при розв’язанні всіх питань. Навчена до самостійності, вона була розумна, спокійна і надзвичайно прониклива для своїх років.

Ще з самого початку вона догадалася, що Бебо і Юлія прийшли на їхню вулицю не просто погратися в класи і не для того, щоб зайти до зубного лікаря, а в якійсь іншій справі. Коли Бебо поспіхом і якось таємниче зник і потім прийшли інші хлопці, які поводились так само таємниче, її підозра перетворилась в цілковиту впевненість. Хоч по природі своїй в£›на й не була дуже допитливою, цього разу цікавість міцно засіла в Живчину душу: що шукають тут оці хлопчаки, що це за якесь таємне доручення?

Коли Бебо і Пешо наблизились до неї з рішучими змовницькими обличчями, вона не здивувалась. Не здивувалась навіть, коли Бебо почав серйозним, не хлопчачим тоном:

— Слухай, Живко, ми хочемо поговорити з тобою в одній дуже важливій справі…

— Гаразд! — кивнула вона спокійно.

— Справді важливій! — сказав незадгіволено Бебо. — Ти просто не розумієш!

— Може, й розумію! — заперечила дівчинка, і очі її якось особливо заблищали.

— Тільки тут, на вулиці, не дуже зручно, — втрутився Пешо. — Краще зайти в якийсь двір.

— Тоді ходімо до мене, — запропонувала Живка. — У нас нікого немає, будемо зовсім самі.

Хлопці погодились зайти з Живкою до неї в квартиру. Квартира містилася на першому поверсі, зразу після прихожої вони ввійшли у велику вітальню, скромно, але зі смаком мебльовану. Центр кімнати займав масивний стіл з світлого дерева, навколо якого стояли напівм’які стільці; компанія зручно розмістилась. Настало ніякове мовчання.

— Слухай, Живко, ось у чому річ, — почав Пешо. — Кажу одверто, ми слідкуємо за одним фашистом. І оскільки ми зрозуміли, що ти розумна дівчина і, звичайно, хороша піонерка, то вирішили тобі довіритися…

Живка ледве помітно почервоніла. Хоч, як усі розумні дівчатка, вона була не дуже охоча до лестощів, та серйозно сказані слова були їй надзвичайно приємні.

— Насамперед, — говорив далі Пешо, — ти повинна дати нам чесне піонерське слово, що зберігатимеш таємницю! Це не гра, це серйозна державна справа! Якщо ти не зможеш зберегти таємницю, то краще тобі й не казати!

Всі запитливо дивилися на неї. Живка повернула голову і, зустрівши палкі, сповнені благання очі Юлії, тихо і трохи зніяковіло відповіла:

— Даю чесне піонерське слово!

— Добре, тоді будемо говорити далі. Цей фашист оце недавно зайшов у ваш будинок. Не знаю, чи бачила ти його — товстий чоловік у білому одязі…

— Бачила! — кивнула Живка. — Він ніс велику сумку.

Хлопчаки здивовано перезирнулись.

— Правильно! — кивнув стримано Пешо. — В цій сумці, як гадаємо ми, він ніс листівки… зрозуміло, фашистські листівки… Так от, чоловік зайшов у будинок, пробув там майже півгодини і вийшов з порожньою сумкою… Ясно, що він залишив там листівки. — Тепер питання — кому він їх залишив?

— Розумію! — сказала, не поспішаючи, Живка, хоч розум її гарячково працював.

— Кому він міг залишити їх? — говорив далі Пешо. — Ось у чім річ! Чи живуть у вашому будинку такі люди, яким він міг залишити фашистські листівки?

Незважаючи на те, що всі ці слова справили на Живку приголомшуюче враження, вона не зрушила, із свого місця. Як і до цього, розум її працював гарячково, перед нею, як на кіноплівці, проходили обличчя людей, пригадувались напівзабуті події. Чи є в будинку сумнівні люди? Очевидно, є, хоч вона ніколи не думала про це! Але хто це- може бути? Раптом вона мовби догадалась про щось і одразу спитала:

— А Бебо, увійшовши слідом за цим чоло віком, ні про що не дізнався?

Бебо збентежено закліпав очима, а потім запитливо глянув на товариша. Було цілком очевидно, що Живка дуже спостережлива, від її погляду нічого не могло сховатись.

— Справа ось у чому, — сказав Пешо з повагою в голосі. — Ми гадали, що цей чоловік понесе листівки зубному лікареві, який живе на третьому поверсі. Бебо пішов до лікаря, але чоловік, виходячи звідти, забрав з собою і сумку з листівками. Куди він їх заніс, ми не знаємо, але ясно, що залишив у цьому будинку.

— Тоді поміркуємо трохи! — запропонувала Живка. — В усьому будинку тільки дев’ять квартир…

— Чому дев’ять?

— П’ять поверхів по дві квартири, але одна з них — ательє художника. Так от: якщо ні ми, ні лікар, — значить, залишились сім…

— А чому ти не рахуєш ательє? — спитав Бебо.

— Заждіть, узнаєте! Художник живе на першому поверсі, напроти нас… Він комуніст, зараз малює картину про вересневе повстання. Отже, він не може бути!

— Не може! — одностайно закивала уся компанія.

— Гаразд, залишилось шість, і навіть п’ять, бо на третьому поверсі напроти квартири зубного лікаря живуть наші родичі… їх я знаю дуже добре, вони не можуть бути…

— Ні в якому разі? — спитав підозріло Пешо.

— Ні в якому разі! — відповіла суворо Живка. — Вони цілком надійні люди.

— Гаразд, підемо по поверхах! — запропонував Пешо.

— Гаразд, по поверхах! На другому поверсі живе Дончев… Він інженер, як вам сказати — не дуже симпатичний чоловік… Можна визнати його за сумнівного. Але справа у тому, що в квартирі зараз ніхто не живе… Ще місяць тому вся родина інженера виїхала на курорт і ще не повернулась… Зараз, коли я проходила, бачила, що вся поштова скринька повна газет, нема кому їх взяти…

— Залишилось чотири! — підрахував Бебо.

— На другому поверсі живе ще професор Хаджієв, дуже добрий чоловік, дружина його весь час хворіє… Він такий тихий, ласкавий, милий, голова в нього сива, він так хороше ставиться до людей, що всі в будинку люблять його… — Живка замислилась, потім рішуче відрубала: — І він не може бути!

— Неймовірно! — підтвердив задумливо і Пешо.

— Третій поверх ми уже знаємо, — говорила далі Живка. — Там живе зубний лікар і наші родичі. На четвертому поверсі ліворуч живе Моріс Давидов, єврей, він працює в Міністерстві закордоних справ… Такий огрядний, але дуже добрий, він часто провадить бесіди серед жителів кварталу.

— Далі! — трохи нетерпляче буркнув Пешо.

— На четвертому поверсі ще живе Стефан Петров, рахівник заводу… Як його… лаків і фарб! Він такий сердитий, похмурий, ми рідко