Читати книгу - "Расмус-волоцюга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Позбутися пістолета. І, далі хлипаючи, Расмус побрався через прибережне каміння. Вітер так налітав на нього, що він насилу тримався на ногах. Та нарешті він досяг найкращого купального місця переселенців до Мінесоти. Гидливо скривившись, він глянув на пістолета і шпурнув його в зеленаву воду.
Не встиг Расмус спекатись пістолета, як подумав, що, мабуть, зробив дурницю. Може, Оскарові для захисту не завадила б зброя. Та було вже пізно. Пістолет лежав на двадцятиметровій глибині серед морської риби й лежатиме там довіку.
Він знов переліз через прибережне каміння й побачив, що назустріч йому йде Оскар у пошарпаному одязі, розпатланий, проте з рюкзаком на спині, з суворим і водночас задоволеним виразом на обличчі. Коли Расмус побачив Оскара, йому ще дужче захотілося плакати, але він зробив зусилля над собою, проковтнув клубок, що підступав йому до горла.
— Ходімо звідси, — сказав Оскар.
— А Ліандер? — спитав Расмус.
— Ліандер трохи задрімав у кухні. А де Лів?
— Я замкнув його в льоху, — стомлено сказав Расмус. Оскар глянув на хлопця, і обличчя його розпливлося в усмішці.
— Ну й молодець! І ти не боявся?
— Ні, я страшенно боявся, — мовив Расмус і заплакав. — Лів скоро вилізе, бо двері в тому льоху геть трухляві.
— А де ти дів пістолета? — спитав Оскар.
— Викинув у море, — відповів хлопець і ще дужче заплакав.
Оскар розгнівається на нього, бо йому потрібен буде пістолет, коли Лів вилізе з льоху.
Та Оскар не розгнівався, лише кивнув головою і мовив:
— Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб. Ми з тобою не стрільці. А тепер найкраще буде, як ми наддамо ходи і вшиємося звідси.
Расмус зітхнув. Він не мав сили наддавати ходи. Не мав сили ні на що. Він благально глянув на Оскара і сказав:
— Я маю силу тільки на одне, Оскаре. Лягти і спати!
Розділ одинадцятий
Він знов був у притулку, зараз прийде панна Шуліка й загадає йому нарвати кропиви. Бо його збудило куряче сокоріння, знайоме, безглузде сокоріння дурних курок, на яких він так лютував.
Расмус обережно розплющив очі. Атож, біля нього щось дзьобали дві старі курки. Але не білі вестергазькі леггорни, а якісь дрібні й строкаті. І лежав він на підлозі в незнайомій кімнаті. В ній була відкрита піч, а перед піччю сидів Оскар і пив каву разом із маленькою сивою бабусею в смугастому фартусі. Вони наливали кави в блюдця, дмухали на неї, пили й балакали.
— Так, шкода мені тебе, вічно ти волочишся дорогами, — лагідно мовила стара. — І однаково не попадеш до раю.
— Е, ви, Манюня Саро, все плутаєте, — відповів Оскар. — Думаєте, що самі попадете до раю тому, що вічно сидите вдома й тримаєтесь за свою піч? Вам також може не пощастити.
Стара засунула шматочок цукру в беззубий рот і розважно кивнула головою.
— Побачиш, — мовила вона. — Побачиш, як воно буде. Расмус ворухнувся. Хотів, щоб Оскар помітив, що він прокинувся. Проте перша помітила його стара жінка.
— Може, й ти хочеш чашку кави? — спитала вона, глянувши на нього добрими щирими очима. — Чашку кави і шматок хліба. Тобі треба ще не один буханець з’їсти, поки ти виростеш.
Оскар засміявся.
— Скажу вам, Манюня Саро, що він молодець. Що правда, те правда. Але трохи хліба йому не завадить.
І зненацька Расмус усе згадав. Згадав, як добре він тримався цілу довгу ніч, у нього й досі через це все боліло.
Але він не міг згадати, як опинився в кімнаті Манюньої Сари. Йому тільки невиразно мрілося, що Оскар ніс його на руках і що над ними літали й кричали чайки.
Він озирнувся по кімнаті, по якій походжали кури так, наче мали її за своє житло. То була вбога, забита мотлохом, брудна кімната, але як приємно було в ній лежати! Бо на жару стояв триногий кавник, а біля нього сидів Оскар і спокійно сміявся.
Манюня Сара подала Расмусові кави в блакитному кухлику без вушка. Потім узяла ножа й відрізала велику скибку житнього хліба.
— Масла дістанеш іншим разом, бо в мене його немає.
Расмус узяв скибку. Хліб був глевкий, із темним закальцем, але Расмусові подобався й такий хліб, аби був. Він умочав його в каву і їв з великим смаком.
— Манюня Сара добра до волоцюг, — сказав Оскар. — А тому напевне попаде до раю.
Стара кивнула головою.
— Хоч тепер головне ленсман, — повів далі Оскар. — Добре було б, якби ви якнайшвидше пішли до нього з листом.
Манюня Сара заклопотано почухала потилицю. Її голова скидалася на моташку білої вовни.
— Але розмовляти з ним я не буду, — боязко мовила і вона. — І словом не озвуся. Тільки віддам листа й піду. ’» А то він почне вимагати, щоб я перебиралася до притулку для старих.
Оскар заспокійливо поплескав її по плечі.
— Не озивайтеся і словом. Тільки віддайте листа, та й годі. Принаймні буде якась надія.
Та Манюню Сару його слова, здавалося, не заспокоїли. Вона була мов дитина, що боялася якоїсь невідомої небезпеки.
— Мені не хочеться йти. Але піду, бо треба бути доброю до бідних, каже священик. А ти бідний.
Оскар засміявся, йому вочевидь сподобалося, що він бідний.
— Ох-ох-ох, Манюня Саро, до мене треба бути доброю. Бо я бідний, як церковна миша.
Манюня Сара заклопотано похитала головою.
— Мені спершу треба нагодувати курей, — мовила вона.
— Ох-ох-ох, будьте добрі й до курей, — сказав Оскар. Стара покликала своїх строкатих курей і зникла з ними за дверима.
Оскар глянув на Расмуса, що сидів долі на своїй убогій постелі й допивав каву.
— Тобі подають каву в ліжко, наче великому панові, — сказав Оскар. — А зараз ти побачиш, що я зробив, поки ти давав хропака. Я написав ленсманові цілий роман.
Він витяг з кишені камізельки списаний аркуш паперу, що коштував йому мозольної праці, й подав Расмусові.
— Я маю прочитати його? — спитав хлопець.
— Так, будь ласка, — відповів Оскар.
Расмус узяв папір і почав читати. Оскар справді писав не дуже гарно, трішечки гірше за нього самого.
«Я нічого ни зробив, я нивинний як наречена. Ні я ни зробив того що думає ленсман той справунок у Санде залагодили два дженджики які там були а звуться вони Лів і Ліандер вони зупинилися в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Расмус-волоцюга», після закриття браузера.