Читати книгу - "Колиска на орбіті"

— Еге ж.

— Небагато істот може витерпіти тягар знання свого майбутнього.

— Але ж ніхто не примушував їх приходити сюди!

— Ніхто, якщо вони перебували поза полем мого гіпнотичного впливу, яке було досить потужне, особливо спочатку. Але існує притягальна сила таємниці, перед якою важко встояти. Досить було прийти до мене їхнім правителям, як решта прийшли вслід за ними. Ну, а потім, чим дужче руйнувалась цивілізація, тим могутнішим божеством я ставав. До мене приходили на пораду, це стало неодмінним ритуалом посвячення. Певне, так само було і в інших світах.

— На щастя, вони не знайшли ні Землі, ні Тіксани, ні…

— Найімовірніше, що вони зникли раніш. Я, певне, останній з Храмів Майбутнього. Та й мені залишилось уже недовго, навіть коли б ти, людино долі, не прийшла. Знання моїх господарів були величезні, проте ніхто не може змагатися з вічністю. Моя влада з часом ослабла. Ти її відчував, та й то вже дуже слабко, поблизу мене. А тепер вона зовсім зникла: ти вільний!

Тераї вийшов з кола вслід за Лео. Ніщо вже його не тримало. Він звів угору карабін і вистрілив у вівтар.

— Бачиш, я не можу більше тебе зупинити. Зараз ти знайдеш за вівтарем двері. Захисний механізм там теж уже не діє. Ти зможеш зайти.

Тераї виліз на вівтар, побачив двері й відчинив їх одним поштовхом. Слабкий промінь ковзнув перед ним по підлозі й немічно погас — захисне поле виснажилось. Він зайшов до велетенської зали, вздовж її стін тяглись ряди численних блоків, зроблених з невідомого металу. В центрі зали на зрізаній піраміді під прозорою банею лежав величезний мозок.

— Так, ми були велетами, землянине! Візьми свій лазер і цілься краще, прошу тебе. І не переймайся докорами сумління. Так чи інакше я все одно скоро помер би. Посилання сенсорів у майбутнє вимагає неймовірних затрат енергії, а в мене її залишилось зовсім небагато. Останню я витратив на тебе. Я знаю, ти мудрий, і сподіваюся, що зруйнуєш і електронну апаратуру, аби ніяка раса не збудувала подібних храмів. Але я не можу пророкувати майбутнє рас… Цілься точніше, і… дякую!

Тераї натиснув на гудзик лазерного пістолета. Пролунав глухий вибух, і зала наповнилась запахом паленого тіла. Тоді він почав шалено шмагати променем по стінах, плавлячи щити, спалюючи з’єднання, підриваючи блоки, поки виснажилася остання батарея. Але довкола вже були безформні, спотворені, сплавлені купи металу — він і Лео будуть останніми, хто спізнав цей жах проклятого знання!

Потім вони вибралися з Храму. Жорстокий головний біль повернувся, і Тераї пришвидшив крок; він ішов машинально, його штовхала лише одна думка: втікати від цього зловісного місця, де їм довелось пізнати свою долю! Лео жалісно стогнав на ходу, і цей майже дитячий плач був так невластивий йому, що в інший час Тераї не стримався б від сміху. Але не тепер. Він погано розумів, як вони повертались при світлі ліхтаря через галерею, а потім через долину, поки дісталися до входу в печеру. Насилу назбирав трохи хмизу й розпалив багаття. Але й тоді не міг погамувати трепет у всьому тілі. Здається, Лео краще переніс психологічний шок. Тераї притяг його масивну голову собі на коліна.

— Нічого дивного, друже, що пухі цілими юрбами вкорочують собі віку! Мені напророкували багато пригод, і горя, і перемог. А що б я робив, коли б у майбутньому на мене чекали самі тільки поразки й нудьга? А може, вони накладали на себе руки тому, що їм це пророкували? Чи така вже була їхня доля? Наскільки вільні були вони в своєму останньому вчинку? Чи могли вони, дізнавшись про своє майбутнє, змінити його?.. Ні, я не метафізик! Я тільки нещаслива людина, в якої розвалюється голова! Якби вони хотіли жити, Фленг-Ші не зміг би напророкувати їм смерть. Тож чому вони кінчали життя самогубством? Що скажеш, Лео? Тобі це ще важче зрозуміти, ніж мені? Зачекай-но! Чи не тому, що, приходячи до Храму Долі, вони отримували знання, яке штовхало їх на смерть, чи не тому, що вони були до цього схильні, Фленг-Ші міг їм напророкувати смерть. О Лео, я заплатив би дорогою ціною, аби тільки все забути! Тепер розумію, чому старий Мак пив без угаву…

Нарешті його здолав гарячковий сон. Наступні два дні вони наче в кошмарі пробирались підземним лабіринтом. Від нестерпного болю в голові Тераї час від часу марив, знову впадав у важкі роздуми й, не знаходячи відповіді, розгублювався, наче опинився в зачарованому колі. Коли вони вийшли на світло по той бік Бар’єру, в нього вистачило сил покликати допомогу.

— Лікарю, він опритомнює!

Голос Анни вивів Тераї із заціпеніння. Він лежав у ліжку, довкола стояли Анна, Вертес, Жюль і Луїджі.

— Де Лео?

Радісний рев відповів йому. Відштовхнувши Жюля, лев просунув до постелі свою могутню голову, й величезна лапа несміло лягла Лапрадові на груди.

— Ну, голубе, можеш пишатись: нагнав ти на нас страху, — сказав Жюль. — Вісім днів марив! І чого ти тільки не намолов! Коли повірити тобі, то всі, хто пересіче Бар’єр, схибнуться, як сердега Мак і наш директор…

— Старжон?

— Так, він заходив до тебе. Саме тоді ти розповідав, ніби зруйнував якийсь Храм Долі. Він пополотнів, повернувся додому й пустив собі кулю в чоло. Якщо вірити записам у його щоденнику, то він теж побував за Бар’єром. Що ж до мене, то я туди нізащо в світі не піду, клянусь!

— Тепер можеш іти. Але там справді було щось жахливе, мабуть, найжахливіше в усьому Всесвіті. Штука, яка пророкувала майбутнє… Я її зруйнував, але… надто пізно. Тепер я знаю…

І нараз він замовк. Що ж він знав? У пам’яті залишилися тільки розрізнені уривки! Він набуде могутності, проживе дуже довго. Але образи були такі неясні, такі розпливчасті. В нього промайнула думка: чудовисько — Тераї вже не пам’ятав його імені — витратило останні запаси енергії. Може, тому його пророцтва закарбувались так невиразно? Господи, якби він міг усе забути! Якби це була неправда!

— От бачиш! — знову мовив Жюль. — Ти просто марив. Підхопив якусь болотяну пропасницю. Як ви гадаєте, лікарю?

— Розумне пояснення, Жюлю, — відповів Вертес. — Але в цьому світі є речі, які навіть не снилися філософам мислячих рас! Хто знає? Дайте йому тепер відпочити. В усякому разі, життя його в безпеці.

Наступного ранку Тераї все забув, окрім свого походу за Бар’єр і Храму Долі, але навіть це здавалось йому радше не явою, а кошмарним сном, до