Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

А цивільному населенню доведеться жити, зберігаючи пильність і спокій. Незаконне збереження зброї карається розстрілом на місці. Затримані зі зброєю в руках — відповідно.

…Був 1914 рік — три дні до Іллі.

…КЕЙВАНОВА ТЕОФІЛА САДИЛА на зиму часник, коли задихана від швидкої ходи її сусіда Катерина Василащук раптово схилилася над саміським жіночим вухом і гаряче зашептала на весь город:

— Чули'сте, Фільо? Декотрі чоловіки вертають із войни. Кажуть, ваш також уже на підході. Виділи у Вашківцях його сьогодні. Абисьте були готові. — Сусідка на якусь мить замовкла, а далі дещо змовницьким тоном порадила: — Але перед тим відведіть, срібна Фільо, дітей до мами. — Та й чомусь заломила руки, так, ніби мала намір заголосити.

Заламувати руки слід було Теофілі: було від чого. Проте вона цього не зробила. Лиш повільно поклала рештки головастого часнику на край грядки та ще повільніше обтрусила руки від землі. І лише тоді вчула, як гостро кольнуло зліва під цицькою, а далі зрадлива млість розлилася по всьому тілові.

— Слава Христові-Богові, що вертають живі-здорові, — запізніло відповіла Василащучці та й подалася в хату, не бажаючи продовжувати розмову.

Сусідка стиснула на те плечима. Мовчки перехрестилася. І собі задріботіла через вулицю.

А Теофіла, щойно переступивши поріг, заметалася від стіни до стіни, як мечеться звірина, що необачно потрапила в мисливську пастку.

То вона бралася рвати на собі волосся.

То билася кулаками в голову.

Намагалася витиснути з грудей ридання.

А далі сіла на лавку під стіною — й нараз голова її вивільнилася од розпуки. Що тепер битися? Що голосити? Їй би встигнути зібратися до смерті, поки не прийшов із війни чоловік.

І з тієї хвилини все запалало в руках нещасної жінки, що окрім, як про скору свою кончину, не могла думати ні про що інше: ні дітей, ні людський осуд, ні про гріх, ні про совість.

Теофіла гарячково підкладала дрова у вогонь. Тоді навіщось помішувала патиком воду в казані, ніби намагалася швидше її нагріти. За тим внесла в хороми дерев'яну балію, наповнила її паруючою водою, всипала жменю солі й жменю просіяної й відкладеної сливової золи для прання — й замкнула сінешні двері на два засуви.

Жіноче білля недбало падало на підлогу,

розплетене волосся плуталося між тремтячими пальцями,

і шкіра, всіяна дрібними сіянцями пропасниці, зіщулювалася, як равлик під людськими руками.

Теофіла несміливо осідала в гарячу воду — й повільні, але рясні сльози стікали по її білому обличчі. Недавня сила й рішучість покинули її начисто. Тепер тіло було схоже на віхоть. Якби хто цієї хвилини взяв його в руки — воно б розсипалося чи переломилося, таке було безсиле й зів'яле. Теофіла сиділа, прикута руками до країв балії, як сидить галерник-бранець, прикутий до борту галери. Хіба лише ворушила пальцями ніг. Наче хотіла пересвідчитися, що ще жива.

Далі вона розтирала сухою золою шкіру рук. Грудей. Стегон.

Ніби купалася вперше в житті.

Чи як перед першим причастям.

Або вінчанням.

Як перед очікуваними пологами — так перед очікуваною смертю.

Має бути чиста.

Вона зараз навіть не банує за своїм молодим життям. Вона лиш за ним ридає. У цю збурену воду. У мовчазні стіни, які не розкажуть правди нікому. Ридає в занімілу в грудях тугу, що не розрубати її ні ножем, ні сокирою не розколоти. Упилася п'явкою туга в розбухлі груди і ссе — не висисає Теофілиної ганьби і страху.

Та поміж цим одна-одніська думка не покидала ні на мить: вона має вмерти чиста, позаяк смерть її буде моторошна. І може, волочитимуть норовисті коні прив'язане до копит голодне жіноче тіло, а там десь і ворони склюють їй остеклі очі. Отоді вона вже не зможе вборонитися від сорому мертвої плоті, як не змогла вборонити від неслави себе живу.

Теофіла неспішно вилазить із балії. І так, як є, гола, стає перед образом Матері Божої. Вода стікає тілом долі — і прозора калюжка розростається круг неї, ніби обгороджує кам'яним муром чи просто ріденьким тином розтерзану страхом жінку.

Від чого вона хоче відгородитися?

Від таких самих?

Від осуду?

Каменування?

Страти?

Теофілі байдуже. Стоїть, німа й завмерла, виставивши на показ власний сором, проте вперше не встидається своєї наготи.

Відколи світ та сонце, ще не бачила себе голяка.

Та ще посеред хати.

Серед білої днини.

Жодного разу не обдивлялася себе так пильно, як тепер: заважав привитий із колиски сором, який, окрім багатьох інших приписів та незліченних забобонів, диктував один особливо суворий і неухильний припис для будь-якої тутешньої жінки. Припис, що не мав відтінків, півтонів, застережень, полегші чи варіантів: кожна жінка гір зобов'язана була передусім стидатися своєї статі й власного тіла.

Завжди й перед усіма.

А токма, перед шлюбним чоловіком.

Цей єзуїтський за своєю природою закон насильного і повсякчасного сорому засвоювався жіночою статтю ще задовго до шлюбу.

Хоча, слід визнати, дотримувався не конче завжди.

Отож не було нічого дивного в тому, що багатолітні Грицькові досягання навпомацки молодого тіла, схованого під довжелезною жіночою сорочкою, у винятково чоренній темряві та моторошній тиші, мале коли будили в Теофілі цікавість до поквапливого, нібито й не-шлюбного, а радше злодійкуватого — переважно похапливого й нетривалого — нічного дійства плоті. Радше навпаки, хазяйновиті — безперешкодні — чоловікові домагання породжували мовчазну, добре приховувану відразу й непоказний спротив. Як до проворних і безцеремонних його рук, що плуталися то в подолі, то в пазусі, так і до зазвичай повторюваної грубої сили, яка не зоставляла місця для лагідності чи розуміння жіночої природи, а токма, її бажання.

Може, саме через цю задавнену образу на зневажувану дотепер її плоть, Теофілі забаглося роздивитися себе пильніше. І саме перед невідворотною смертю. Щоб зрозуміти, чому тіло — єдиний раз розбуджене ЇЇ тіло — зазнало стільки болю, неслави, а тепер — волає до неї голосом неминучої смерті, але при цьому не чує в собі каяття?

Висмоктані дітьми, та ще не зовсім обвислі груди дивляться їй у мокрі ноги, ніби й собі опускають очі від жалю, сорому чи страху. Повні, настовбурчені пипочки здригаються в такт дихання, так, ніби під повівом вранішнього вітру колишуться голівки лісових дзвіночків. Туге Теофілине черево, де-не-де порізане смугами від частих пологів, іншого разу бодай на хвильку згадало би про гаряче чоловіче сім'я.