Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Нам! - буркнула Урґль, яка саме проходила повз них з іще одним відерцем. - Тільки те й чую, що «нам» та «нам». Цікаво, кого ж це ти вилікував?

Енгівук лиш відмахнувся.

- Були і такі, - продовжував він свою оповідь, - котрі, вочевидь, теж побачили в дзеркалі щось неймовірно жах­ливе, та їм не забракло відваги: вони пройшли крізь дзер­кало і пішли далі. Ще для когось відображення в Чарівному Дзеркалі було, загалом, не таким уже й страшним, але ко­жному доводилося долати внутрішній спротив, так би мо­вити, переступаючи через себе. Не можу, однак, сказати, що тут важить найбільше. Мабуть, для кожного інакше.

- Ну, гаразд, - сказав Атрею. - Але чи крізь це Чарівне Дзеркало можна пройти?

- Можна, - ствердно мовив гном. - Певно що можна, інакше воно не було би брамою. Логічно, чи не так?

- Але ж його можна і зовні обійти, - висловив здогад Атрею. - Правда?

- Правда, - повторив Енгівук, - ще й як можна! Ось тільки тоді за ним нічого не буде. Третя брама з’являється, якщо проходиш через другу браму, - лише так і не інакше. Скільки іще повторювати?

- А в чому полягає особливість третьої брами?

- О, тут справа надзвичайно ускладнюється! Бо ж Бра­ма Без Ключа - зачинена. Просто зачинена. Зачинена - і квит! Там немає ні клямки, ні дірки від замка - нічогісінь­ко! За моєю теорією, єдина рухома стулка цієї брами (а ру­хається вона не на завісах) виготовлена з фантастичного матеріалу - селену. Можливо, тобі відомо, що на світі немає нічого такого, що могло би розбити, зігнути або розчинити селен. Із ним нічого не можна вдіяти. Він незнищенний!

- Тобто через цю браму взагалі неможливо пройти?

- Стривай-но лишень, хлопче, стривай! Адже ж були люди, котрі крізь неї проходили і говорили з Уюлялею, так чи не так? Значить, і цю браму можна відчинити.

- Але як?

- Послухай мене: фантастичний селен реагує на нашу волю. Саме наша воля робить його таким непіддатливим і міцним. Відтак що більше хтось прагне увійти, то міцніше замикаються двері. Та якщо комусь вдається забути про будь-який намір і не хотіти нічого, розумієш? - взагалі ні­чого! - перед ним двері відчиняються самі.

Атрею опустив очі й тихо промовив:

- Якщо це правда, то як же тоді я зможу пройти? Як же мені не хотіти?

Енгівук, зітхаючи, кивнув.

- Я ж бо й казав: Брама Без Ключа - найважча.

- Але якщо мені все-таки вдасться пройти навіть і крізь Браму Без Ключа, - продовжував Атрею, - то я опи­нюся у Південному Оракулі?

- Так, - відповів гном.

- І зможу поговорити з Уюлялею?

- Так, - відповів гном.

- А ким або чим є ота Уюляля?

- Не маю зеленого поняття, - відповів гном, і його оче­нята знову гнівно запалали. - Жоден із тих, які побували в неї, не схотів мені цього сказати. Як же мені завершити на­укову працю, коли тут усі нараз поринають у загадкову мо­вчанку, га? Хоч сядь та й плач, хоч рви собі на голові у від­чаї волосся - ну, це якщо в когось воно ще залишилося! Скажи, Атрею, коли ти дійдеш до неї, то розповіси мені? Розповіси? Я просто вмираю з цікавості, але ніхто-ніхто- ніхто не може мені допомогти. Прошу, пообіцяй, що розка­жеш!

Атрею підвівся і подивився у бік Брами Великої Таїни, осяяної місячним світлом.

- Енгівуку, я не можу тобі цього пообіцяти, - промовив він тихо, - хоч щиро хотів би віддячити тобі за все. Але як­що ніхто ніколи нічого про це не каже, то на те мусять бути свої причини. І доки я їх не знаю, то не можу вирішувати, чи можна розповідати про Уюлялю комусь, хто сам там не побував.

- Ну, тоді забирайся звідси! - зарепетував гном, а з йо­го оченят сипонули іскри. - Чорна невдячність! Всеньке життя намагаєшся розгадати надзвичайно важливу таєм­ницю, істотну для всіх. Та коли просиш допомогу - дзуськи! І взагалі, даремно я витратив на тебе стільки часу!

Із цими словами він побіг до печерки. За мить десь углибині грюкнули двері.

Урґль, яка саме проходила повз Атрею, захихотіла і сказала:

- То він тільки так говорить, старий пеньок. Знову страшенно розчарований! А все через оті свої сміховинні дослідження! Дуже вже хочеться йому розгадати велику таємницю Південного Оракула і загадку Уюлялі. Подумати тільки - наукове світило, знаменитий гном Енгівук. Та не бери собі того близько до серця! Не ображайся.

- Я не ображаюся, - мовив Атрею. - Але ти перекажи йому, будь ласка, що я від щирого серця дякую за все, що він для мене зробив. І тобі також дякую. Якщо мені буде дозволено, я йому про все розповім - нехай тільки поверну­ся.

- Ти що, уже покидаєш нас? - запитала старенька Урґ- ль.

- Мушу, - відказав Атрею. - Не вільно гаяти часу. Те­пер я вирушаю до Південного Оракула. Прощавай! І, будь ласка, доглянь тим часом Фухура, мого щастедракона!

З цими словами він обернувся і пішов - пішов до Брами Великої Таїни.

Урґль якусь хвилю дивилася, як струнка постать Атрею і плащ, що розвівався за його плечима, зникають між скель. А тоді побігла за ним, гукаючи:

- Щасти тобі, Атрею!

Але вона не знала, чи почув він, чи ні. Дибцяючи назад до печерки, вона мурмотіла собі під ніс:

- Гай-гай, щастя йому таки знадобиться, ой як знадо­биться.

Атрею вже майже наблизився до кам’яної брами. До неї ще залишилося якихось п’ятдесят кроків. Брама Великої Таїни була набагато більшою, ніж йому здавалося здалеку. За нею простяглася рівнина - така пустельна, що око не мало на чому зупинитися, тож погляд углибав у тій пустці: складалося враження, наче дивишся в цілковиту порожне­чу. Перед Брамою Великої Таїни, а надто між двома опора­ми, Атрею побачив безліч черепів і кістяків. То були тлінні рештки найрізноманітніших жителів Фантазії, котрі нама­галися пройти крізь браму, однак навіки заклякли, заціпе­ніли під поглядами сфінксів.

Утім, не це змусило Атрею зупинитися. Зупинитися його змусив вигляд сфінксів.

Відколи тривали Великі Пошуки, Атрею довелося чи­мало спізнати і пережити. На своєму шляху він уже стрічав і прекрасне, і жаске, та досі навіть не здогадувався, що пе­рше та друге можуть становити єдину цілість, що краса мо­же лякати, що вона здатна викликати жах.

Місячне