Читати книгу - "Нескінченна історія"

сяйво заливало обидві велетенські постаті. Ат­рею поволі наближався до них - і йому здавалося, сфінкси весь час збільшуються, розростаючись у нескінченність. Головами вони немовби сягали місяця, а вираз облич, із яким вони вдивлялися одне в одного, безнастанно мінявся. По їхніх стрімко випростаних тілах, але передусім по їхніх людських (і водночас нелюдських) лицях перебігали імпу­льси жахної, незбагненної сили: так, наче сфінкси не прос­то стояли, як стоять, скажімо, мармурові статуї; так, наче вони щомиті збиралися зникнути - і водночас заново вит­ворювали себе зі себе самих. І саме тому були набагато реа­льнішими за будь-які моноліти.

Атрею відчув страх.

Однак це не був страх перед небезпекою, яка йому за­грожувала, ні; це був зовсім інший страх, що брався звід­кись зосередини, з нього самого. Він майже не думав про те, що коли на нього впаде погляд сфінкса, він навіки знеру­хоміє і заклякне на місці. Натомість його охопив страх пе­ред незбагненним, перед чимось неймовірно величним, пе­ред реальністю ірреального, що є чимось більшим та істин­нішим, аніж зриме; і цей страх наліг на нього нестерпним тягарем, а ноги немовби налилися холодним, важким сви­нцем, і йому несила було ступити й кроку.

Та він усе одно йшов далі. Атрею намагався не дивити­ся ані вгору, ані вперед; він просто йшов. Опустивши голо­ву, він дуже повільно просувався у напрямку до кам’яної брами. Тягар страху, який, здавалося, причавлював його до землі, робився дедалі нестерпнішим. Але він усе йшов: крок за кроком, і знов: крок за кроком... Атрею не замис­лювався над тим, чи заплющили сфінкси очі, чи ні. У нього просто не було на це часу. Він також зовсім не думав про те, чи дозволять сфінкси йому пройти через браму, чи, може, власне тут і саме тепер його Великим Пошукам буде покла­дено край...

І якраз тої миті, коли Атрею відчув, що йому не виста­чить сили волі навіть на те, щоби бодай ворухнути ногою, до нього долинуло відлуння власних кроків уже під скле­пінням брами. Водночас його відпустив увесь його страх; він покинув його так цілковито й остаточно, що Атрею на­раз доглибно усвідомив: відтепер він, хоч би там що, більше ніколи не боятиметься.

Тут він підняв голову - і побачив, що Брама Великої Таїни опинилась позаду. Сфінкси його пропустили.

А перед ним, на відстані десь двадцяти кроків, там, де досі була лише безмежна порожня рівнина, виникла Брама Чарівного Дзеркала. Велика й округла, наче ще один осяй­ний диск місяця (справжній місяць і досі висів високо в не­бі - просто над головою), брама матово світилася, як щире срібло. Важко було повірити, що проходити доведеться са­ме крізь цю гладеньку сріблясту металеву поверхню, та Ат­рею не вагався ні миті.

Він розраховував на те, що коли наблизиться до дзер­кала, як це описував Енгівук, назустріч йому вирине якась моторошна з’ява - котрась із його потаємних личин. Утім, тепер, позаяк він позбувся всього свого страху, це не мало для нього жодного значення. Однак замість того, щоб угле­діти в дзеркалі на місці свого відображення страхітливу по­твору, він побачив у ньому щось, до чого анітрохи не був готовий і чого ніяк не міг збагнути. Отож, у дзеркалі він побачив опецькуватог • хлопчика з блідим обличчям, при­близно його віку, який, підібгавши ноги, сидів на лежаку з матів і читав книжку. Він був закутаний у порваний сірий коц. У цього хлопчика були великі й надзвичайно сумні очі. У напівтемряві за ним Атрею вдалося розгледіти кількох нерухомих тварин - орла, сову, лисицю; ще далі виднілося щось схоже на білий кістяк. Однак Атрею не зміг добре роз­дивитися, що це.

Бастіян аж зіщулився, коли до нього дійшло, що власне про­читав. Та це ж він сам! Опис збігався в усіх подробицях. Книжка затремтіла в його руках. Ну, це вже занадто! Тому що геть немож­ливо, щоби в друкованій книжці було написано щось, що стосува­лося б тільки його, до того ж тільки в цю мить. Будь-хто інший у цьому місці, звичайно, прочитав би те саме. Очевидно, це якась божевільна випадковість. Хоча, без сумніву, ця випадковість є надзвичайно дивною.

— Бастіяне, — сказав він сам до себе, — ну й вигадник із тебе! Вигадник і фантазер! Будь ласка, негайно візьми себе в руки!

Він спробував вимовити ці слова якомога суворіше, але його голос усе одно трохи тремтів, тому що насправді Бастіян не був аж настільки певен, що це всього лише збіг і випадок.

«А якщо уявити собі, — подумав він, — що ті, котрі є там, у Фантазії, справді про мене знають? Це ж було би просто фантас­тично!»

Проте він не наважився сказати це вголос.

Коли Атрею проходив крізь своє відображення в дзер­калі, на його устах лежала здивована усмішка: він був тро­хи ошелешений тим, що так легко зміг пройти випробуван­ня, яке для інших виявлялося або вкрай важким, або навіть нездоланним. Треба сказати, що, проходячи крізь Чарівне Дзеркало, Атрею відчув якусь дивну внутрішню напругу, колючий дрож. Але тої миті він іще не розумів, що саме з ним сталося.

Зрештою, опинившись по той бік Брами Чарівного Дзе­ркала, Атрею забув геть усе про себе: всі свої спогади, всі свої цілі та наміри - ціле своє дотеперішнє життя. Він нічо­го не пам’ятав про Великі Пошуки, які привели його сюди, не пригадував навіть свого власного імені. Тої миті Атрею був наче новонароджений.

Перед собою, на відстані лише декількох кроків, він по­бачив Браму Без Ключа. Однак Атрею не пам’ятав ані цієї назви, ні того, що збирався через браму пройти, щоби пот­рапити до Південного Оракула. Він не знав про себе взагалі нічого: ані чого він хоче, ані що йому робити. Ані чому опинився тут. Він почувався надзвичайно легко, і йому бу­ло дуже радісно на душі, тож він сміявся - без усякої при­чини, з самої лише радості.

Брама, що її він побачив перед собою, була невеличка і низенька, мов звичайнісінька хвіртка. Вона самотньо стоя­ла посеред пустельної рівнини. Хвіртка, чи то пак Брама Без Ключа, була зачинена.

Якийсь час Атрею знічев’я розглядав цю хвіртку. Її бу­ло зроблено з матеріалу, який відсвічував мідяно-чер­воним. Це виглядало доволі гарно, але, досхочу її порозди- влявшись, Атрею невдовзі страшенно знудився. Він обій­шов хвіртку, оглянув її з протилежного боку, та виявилось, що там вона така самісінька. Там теж не було ні клямки, ні сліду замка. Вочевидь, ця хвіртка не була призначена для відкривання. Та й навіщо? Мабуть, вона нікуди не