Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

собі Улле із Смоланду, будівельник, що не раз і не два об’їздив усю країну й зрештою випадково осів тут. Сам же човен, як уже сказано, ніякий не вітрильник. Однак Калле Нільссону спало на думку трохи походити під парусом. Отож приладнав камінь на днище, поставив мачту й нап’яв вітрило. «Найважливіше в мореплаванні — це вичерпувати воду», — сказав він.

І ось три брати моря і шторму вітають четвертого. Вимахують літровою пляшкою і тим, що в ній ще залишилось. Та й машиніст «Голубки» не проти потішити капітана й командувача. Не зважаючи на пана Юбеліуса, випускає трохи пари, щоб свиснути. Розходяться два судна, й брати моря і шторму обмінюються привітаннями. Хвилини зо дві видається, що Ю. Ґ. таки прокинувся. Кінець кінцем Юбеліус питає:

— Маєте намір, капітане, посадити нас на мілину?

Той не відповідає. «Людина — це пес, — думає він. — Пес. Треба встати і…» А тоді пробігає гадка, що справді було бажання сісти на мілину. Скреготливий кінець життєвого шляху.

Серпневе суботнє надвечір’я, скоро літо добіжить кінця. Капітан ще глибше поринає у хміль. Держить курс там, де нема ніякого курсу, ця посудина і так пройде. Скрекоче в голові, рипить пачка з-під цукру. Машиніст попускає трохи пари у свисток, Ігельгольм уже близько. Сьогодні ввечері ще три рейси.

Уві сні судно йде далі, до Щасливого побережжя в теплому морі, а на містку стоїть капітан — командувач. Поки «Голубка» наближається до Гольму, він викеровує у Пам’ять. Йому підпорядковуються великі білі яскраві кораблі, вони пропливають Середземним морем, Гібралтаром і ще теплішими морями. Великі білі яскраві кораблі ковзають в ароматі квітів та охмелінні. А інші кораблі, важкі, з Гамбурга, Дюнкерка, Шербурґа та Ньюкасла, велетні з прославленими назвами (Ю. Ґ. Боттенгаммар, капітан і головнокомандувач) курсують влітку до Стокгольма й Нордкапу, розтинають воду, овіяні духмяними від квітів вітрами з південних морів. У теплому морі піднімає голову Хвороба, торсає капітана-головнокомандувача й шепоче: «Іди ж бо!» Він іде на інші судна, ще дістає їх, Хвороба знову розпаношується, й судна все дрібнішають. Перевезення пасажирів у Північному морі. То одне, то друге трампове — вантажне, поза всіма регулярними лініями — судно, але жодного разу в південних морях. І ось він перебирається на Балтику, щоб там залишитися назавжди. Запливає в німецькі, російські та фінські гавані, а згодом настає черга Норрландського побережжя. «Шануйтеся, капітане, — кажуть йому, — бо інакше ми змушені будемо вас звільнити». Минає півроку, наближається кінець сезону, а Боттенгаммара вже встигли звільнити. Наступного року — ще менше суденце. Малі, маленькі вантажні шкаралупки возять молоко до міста. Командує ними Ю. Ґ. Боттенгаммар. Попереднього року він знову занедужав. Хотів був водити невеликий буксир річками, однак керівництво категорично порішило, що така робота несумісна з п’яницею капітаном-командувачем і з його службовим формуляром. Тоді Ю. Ґ. вийшов на велику дорогу й подався до моря. Пройшовши кількадесят кілометрів, опинився тут. Незвично було мати під ногами такий довжелезний шмат суші. Ото й ходив по місті, носив свій титул капітана. Люди ставилися до прибульця ввічливо, бо справляв на них якесь враження та ще, мабуть, гадали, що в нього гроші водяться. Напевно, й досі так гадають, до сьогодні, коли він сидить, куняє й пустив самопливом «Голубку» до Гольму. Коли машиніст дає сигнал свистком, капітан на мить очунює, розклеплює повіки так широко, як тільки може, — а може він небагато, — й про людське око командує: «Сповільни. Задній хід. Сповільни». І кораблик причалює.

Боттенгаммар чує звук акордеона та скрипки біля танцювального майданчика, тупіт на палубі та причалі. Відчуває, як гойднулося суденце, коли пан Юбеліус ступив на берег. Край цієї великої пристані доведеться постояти й нічого не завантажити. Десять хвилин, навіть на годинник не треба дивитися. А тоді — знову в море, знову довгий кілометр до міста, щоб узяти на борт пасажирів і вантаж — коробки з лимонадом та кошики з хлібом. Літр-другий теж перевезеться контрабандою влітку з міста. Люди спитають капітана-командувача: «Може, чарку?» І він хильне чарку. Хай навіть власники сказали, що Ю. Ґ. не сміє пиячити.

Пан Юбеліус стоїть на пристані й згори споглядає на нього. Випинається обвислий живіт, а ціпок — аршин — вимірює, скільки Тверезости й Ладу в людей на Ігельгольмі. Змірив капітана — а той і до піваршина не дотягає. І подивитися не зволить, коли до нього звертаються. Мовчить, ані пари з уст.

— Ми не можемо дозволити, щоб таке й далі тривало, Боттенгаммаре. Щосуботи одне й те саме! Та хоч раз у суботу ви б могли не напитися? Тоді принаймні на ногах трималися б!

Юбеліус стоїть там, нагорі, на коротких товстих ногах і втупився в капітана-командувача, що сидить і навіть не гадає відповісти.

— Чоловіче, ви що, нічого не чуєте?!

— Чую, — глухо відказує Ю. Ґ.

І зводить очі. «Спихнути б його у воду, — думає він. — Надходить недуга. Кораблі будуть на суші, а люди — в морі. Спихну його у воду».

Капітан зводиться з коробки. Цілком певно тримається на ногах, ніякого клопоту з ними. Стоячи на причалі, глядить на обвисле пузо. І спихає пана Юбеліуса в море.

Легкий поштовх — начебто легкий, але судновласник звалюється у воду. І кричить так, ніби тонув, причому кожне знає, що тут море завглибшки з метр, не більше. Ну але що шубовснув, то шубовснув.

Те, що потім діється, зовсім не хвилює капітана-командувача. Ані словом не обмовляється про цей випадок. Машиніст допомагає потерпілому вибратися на сушу, і той загадує Крістіанові виловити ціпок. Юнак залюбки слухається. Пан Юбеліус безперестанку говорить щось таке, що не доходить до капітана, підступає кілька кроків до нього, але не наважується й пальцем торкнути. Різко відвернувшись від усіх, Ю. Ґ. дивиться на морську гладінь. Судновласник уже на палубі. Треба повернутися додому, щоб обсушитись і написати заяву в поліцію. Машиніст поведе «Голубку» в цей важливий рейс. Коли судно дає задній хід, капітан-командувач і далі стоїть на причалі, оточений — аякже — гуртом молоді. Юнаки й дівчата дивляться на нього з цікавістю,