Читати книгу - "Непрохані"

— Хто супроводжує?

— Перепрошую?

Джим повільно звів очі.

— Хто тебе супроводжує? Де він? Чи вона?

— Що? — здивувалася дівчинка.

Джим приготувався видати щось зі свого стандартного арсеналу на випадок порушень процедури — різку коротку репліку, він на них знався. Але це була дитина, і в черзі вже почали виявляти цікавість до ситуації. Прожувати й виплюнути не вийде.

Він невміло зобразив усмішку і пояснив:

— Тебе має супроводжувати уповноважений дорослий. Такий закон.

— Ой. Правда?

— Правда. Дитину, що летить без дорослих, має супроводити до виходу на посадку хтось із батьків чи уповноважений дорослий. Який потім лишається в аеропорті до моменту, коли дитина опиниться на борту і літак злетить. Крім того, це все потрібно узгодити заздалегідь. Не можна просто прийти і полетіти, розумієш, мала?

— Я… знаєте, я лечу до тітки, — запанікувала дівчинка. — Вона чекає на мене. Вона хвилюватиметься.

— Ну, напевно твоя матуся мала би подумати наперед.

— Будь ласка! Я не сама. Мій… супровід вийшов покурити. Він за хвилинку повернеться, чесно.

Джим похитав головою.

— Навіть якби я тебе тут пропустив — а я не пропущу — на вильоті тебе перевірять знову. Без дорослих ти до літака й близько не підійдеш.

Усмішка дівчинки згасла.

— Вибачай, мала, — сказав Джим, навіть вдавши, що йому не начхати.

Дитина швидко підняла на нього очі й тихо промовила:

— Начувайся.

А потім хутко відійшла і зникла серед натовпу в залі очікування.

Джим дивився, як вона йде, роззявивши рота. На дітях він знався, прямо сказати, погано, й охоти розбиратися не мав. Але… може, треба її наздогнати? Чи послати когось навздогін?

З іншого боку, черга ставала довша, хтось у ній уже нервувався, і зайвого клопоту Джимові не хотілося. Взагалі він хотів просто допрацювати зміну, поїхати додому, випити собі пива і подивитися порно. І ще…

Та ні, це просто дурня. Дитина сказала фразу, почуту в кіно, та й усе. Але те, як вона промовила її… якби вона була хоч на десять сантиметрів вища, він би сприйняв загрозу серйозно. Навіть від особи жіночої статі. Але щось комусь пояснювати йому не хотілося, тому Джим просто покликав наступного в черзі. Це виявився француз, і оскільки документи він мав французькі, а не американські, Джим мав законне право дивитися на них вдвічі довше, ніж у нормі, а потім ще довго вдивлявся в обличчя іноземця — мовляв, ми тут пам’ятаємо Ірак чи де там з вами були проблеми. Наступну особу в черзі він приймав, уже цілком поновивши свій царський гонор.

Про дівчинку йому довелося згадати тільки наступного дня, коли приїхала поліція; і тільки наступного дня він усвідомив, що міг би завадити зникненню дев’ятирічної дитини — і що на світі існують голки з вушками набагато вужчими від того, яке охороняв він, і крізь одне з таких вузьких вушок його тепер вдосталь поганяють туди й сюди.

Медисон тим часом залишила аеропорт і розгублено стояла на тротуарі.

Що ж тепер робити?

Вона хмурилася, не розуміючи, чому так конче треба летіти, а не викликати таксі й поїхати до батька, аж тут побачила пана, що курив цигарку і дивився на неї, явно зацікавившись, чого це дитина стоїть тут сама-самісінька. Здається, це був непоганий чоловік, з тих, що можуть спитати, чи не потрібна допомога; Медді не була певна щодо своєї відповіді на таке питання. Вона взагалі не була певна, що варто говорити з людьми — тому що охоронцю вона тільки-но нагрубіянила, а це було ненормально. Медді завжди була вихованою дівчинкою, особливо коли розмовляла з дорослими.

Вона швидко перейшла на той бік вулиці й зайшла на парковку з таким виглядом, ніби від самого початку туди й збиралася. Чоловік з цигаркою збурив у ній спогади, біла пляма почала заповнюватися подіями. Якийсь інший пан ось так само дивився на неї, коли вона… о, авжеж.

Тепер ясно, як вона доїхала до міста.

Автобусом! «Ґрейгаунд» привіз її на Шосту авеню, потім вона довго йшла — шукала потрібний будинок, знайоме і водночас незнайоме місце. Район був такий собі — вітрини затулені щитами, на щитах — літері, що не складалися у зрозумілі слова. Всюди валялися розтріпані картонні коробки, тхнуло гнилими фруктами. Машини навколо всі були старі. І ще здавалося, що у цьому районі Портленда живуть самі лише чоловіки. Вони визирали з обшарпаних крамниць, спиралися на одвірки. Самі чи у товаристві собі подібних, вони не вели розмов, а просто мовчки стежили за перехожими. Чоловіки трусилися на рогах вулиць. Білі чоловіки, чорні, азіати — всі вони були на диво подібні між собою, ніби жили одними й тими самими речами. Напевно, щось таке мала на увазі її мама, коли говорила, що колір шкіри не має жодного значення. В якусь мить аж двоє чоловіків із собакою на ланцюзі рушили в бік Медисон, але собака почав казитися, і вони швидко перейшли на протилежний бік вулиці.

Чи знайшла вона потрібний будинок? Цього вона ніяк не могла пригадати, але точно пам’ятала, що коли виходила з пляжної хатинки вранці, то записника при ній не було. Отже, його вона отримала десь у тому районі. Гаразд, що є — те є. Принаймні вона знає, що приїхала автобусом.

Тільки-но вона заповнить подіями решту дірок у своїй пам'яті, все стане як раніше.

На парковці було темно й прохолодно. Туди й сюди йшли люди, за ними