Читати книгу - "Червоні хащі"

нього Журба, і я нарешті зрозумів, про що йдеться: вже не раз і не два Григорій цікавився наркотиками. Просто дійняв усіх розмовами про те, що треба хоч спробувати наостанок, що в тому є, і що хоче піти з життя щасливим — так, аби не мучитись. І, схоже, ці хлопчики з асортиментом Андріївського узвозу навели його на думку, що в такому місці можуть таке продавати іноземцям.

Ну от скільки йому років? Уже з півстоліття доросла людина, був на такій посаді, ще й народний засідатель, а ви тільки послухайте, що його цікавить! Ко-ка-їн! Їй-бо, іноді за Григорія бувало дуже соромно. Навіть більше, ніж за Йосипа. Той хоч асоціальний елемент, а цей? Тим часом Старенький не бажав заспокоюватись і далі розвивав тему:

— От смотрю на тєбя, Атос, і діву даюсь: ето ж как тєбя допустілі в суд, а? Тєбя ж постоянно тянєт на нашу сторону! Пару мастєй тєбе набіть — і будєш наш. Вот оно тєбе надо?

— А ти, можно подумать, всьо пробовал і всьо знаєш?

— Ну, пробовать много чего пріходілось — брєхать нє буду. От чего тєбе от етого дєла надо?

Журба ледве шкандибав, бо візок його лишили в нашому будинку через те, що він не складався і в автобус не втискався. Зінаїда сказала, що обов’язково знайде йому такий на місці, бо в музеї багато відвідувачів похилого віку. Важко переставляючи ноги, він довго думав над словами Йосипа і нарешті відповів — ніби через силу:

— Счастья.

— Ну, дурак, — щиро здивувався Йосип. Схопив Журбу за лікоть і гучно закричав: — Счастьє, петєля, — ето када ти на свободє, када прішол с мороза і сто грам под борщ, і баба єсть, а дєл на завтра — нєт, понял?

— Нє, ти слишал? Счастья єму продайтє грамульку. Йосип старенький, хоть би одін человек с прілічной статьйой! С кем пріходітся срок мотать? — розвернувся він на ходу до мене й одразу долучив до розмови: — Гриня, ну ти спросі. Наше дєло пятоє: рєшил — так пробей. Возьмі он у Боді сто баксов і шуруй до тєх дєлових.

Мною аж затіпало, та не від жарту і не від перспективи, а від того, що Старенький влучив у ціль: минав уже третій місяць, як я жив у Червоних Хащах, і треба було сплачувати за наступний квартал. Тому я взяв зі своїх грошей двісті доларів, поклав їх у паспорт, а той — у Маріїн гаманець, який повісив під сорочку на груди.

Десь тут неодмінно має бути пункт обміну валют. Треба тільки непомітно відчепитися від групи і тихесенько обміняти собі гроші на гривні, а вдома вже віддати їх Зінаїді й спокійно жити далі. Тільки от на практиці виходило, що непомітно відірватися від мушкетерів буде складно.

* * *

Проте мені це все-таки вдалося. Спочатку нас провели через прохідну, пересвідчившись у наявності пенсійних посвідчень. Потому Зінаїда звідкись прикотила візок для Журби, і за транспорт одразу вхопився Йосип, який усе ще намагався чи то переконати Григорія відмовитися від протизаконних дій, чи то просто не міг проґавити такої прекрасної нагоди досхочу посміятися зі сусіда.

І ми пішли по хатах, розглядаючи знайомі нам із дитинства деталі українського сільського побуту і слухаючи екскурсоводку — сиву жіночку, котра теж могла б уже мешкати в нашому будинку, а не бігати цілими днями по косогорах із групами зацікавлених осіб.

Після другої садиби я залишився за рогом, трішки перечекав, поки наші відійдуть: колона вже розтягнулась, адже не всі могли йти в темпі екскурсоводки. А тоді повернувся до воріт, де й був пункт обміну. Я став у чергу після сивого дідуся зі сліпою молодою жінкою — мабуть, його дочкою — та хлопчиком — судячи з усього, внуком. Вони так радо жартували одне з одним, що мені мало би від цього стати добре. Але ні.

От нічого не поробиш із нашою національною жабою: мій радісний настрій кудись подівся, бо я люто засумував за Микитою, за Марією, за внучкою та за всім тим, що супроводжує родинне життя. Тому поміняв ці двісті доларів, купив собі паперовий кухлик чаю, пару горішків зі згущонкою і сів сумувати на лавочці під дубом, іще старшим за мого діда.

Схоже, люди заскучили за прогулянками під сонцем. Відвідувачів вистачало. Щохвилини повз мене проходили групи екскурсантів і невеличкі компанії, що приїхали самі. Кілька годин тому я би страшенно радів живим людям, котрі випромінювали справжнє життя, проте зі собою боротися — найважче, а мене наче вдарило тоді, в черзі до кіоску.

І весь кураж кудись вивітрився. Замість дихати на повні груди, я дивився на іржавий паркан і сьорбав гарячий чай, у якому не відчував ніякого обіцяного етикеткою смородинового смаку. Я бачив іржу і пригадував, що за десять років так і не закінчив ремонту в нашій із Марією ванній. Як вона казала? Ремонт не можна закінчити — можна тільки заморозити? Так і сталось.

І ще ми, наприклад, так і не зашили дальню стінку фанерою. Точніше, я не зашив, бо хто, як не чоловік, відповідає за такі речі? Там так і стирчали труби, з ними наша хата і перейшла до нових господарів. І чомусь я не мав жодних сумнівів, що той неохайний мордоворот виявиться ліпшим ґаздою за мене. Такі, як він, не мають жодних пересторог, і в нашій колишній ванній уже, мабуть, зашили все фанерою чи вагонкою. І пофарбували в який-небудь фіолет, аби було яскраво.

Спогади накотилися зусібіч. Слідом за трубами в мене перед очима пропливли дах сараю, шмат заднього паркана, який треба було давно поміняти, і теплиця, якої я так і не довів до ума. Чесно скажу: я був дуже близький до того, щоби заплакати на тій лавочці, аж раптом почув: «Портос, падло, схілять хотєл?» — і на доріжці між деревами з’явилися Йосип зі Журбою.

Уже за хвилину я знав, що всі наші розтягнулись і що Зінка з Анатоліївною бігають, наче скажені, намагаючись зібрати всіх