Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

в мене про сьогоднішні плани. Я сказав, що вночі прилетів із Нового Орлеана. І нині планував поспати. Наврікат відповіла, що ми можемо зустрітися завтра. Я погодився на завтра і знову приліг. Дзвонив скайп, бо я не вимкнув комп’ютер. Наступного дня, прокинувшись близько сьомої ранку і поголившись, я снідав вівсяною кашею. Коли вийшов із дому, то ще не був упевнений, що поїду сабвеем. Хоча думка про паркування на Мангеттені відбила всіляку охоту їхати авто. Ми зустрілися у фойє готелю «Челсі». Не знаю, хто порадив Наврікат зупинитися саме там, але я зробив би те саме.

Наврікат прилетіла з Лондона, хоча останні роки мешкала в Делі. Батько її - англієць, а мати - з південного штату Керала. Певний час Наврікат жила в Мумбаї. Там ми перетнулися, коли я летів, щоби написати про сезон дощів у Кералі. Хтось із моїх нью-йоркських знайомих, дізнавшись, що я лечу до Індії і зупинятимусь у Мумбаї, дав мені телефон Наврікат. Так, про всяк випадок. У літаку, перебираючи папери, я знайшов той папірець і таки зателефонував до неї.

Ми йшли від «Челсі» Бродвеєм до Іст Віллиджу. Наврікат була в джинсах і болоньєвій куртці, але сорочка з індійським візерунком теліпалася, сягаючи їй до колін. Ще у фойє вона подарувала мені свою книжку віршів, видану в Делі.

«Так, нічого особливого, кілька нових і кілька старих віршів».

«Вітаю, хороший початок для Нью-Йорка».

«Ти про що?»

«Можеш здивувати Нью-Йорк віршами».

«А-а-а,» - засміялася вона.

Ми вийшли на Юніон Сквер, і я повів Наврікат до пам’ятника Магатмі Ґанді. Думав, їй буде приємно побачити в Нью-Йорку земляка. Мармуровий фонтанчик, з якого влітку голуби п’ють воду, в листопаді вже відключили. Біля нього сиділи шахісти. Продавці картин і біжутерії самотньо ниділи і, чекаючи дощу, перевіряли прогноз погоди на своїх айфонах. Ми обійшли пам’ятник Ґанді, на бронзову шию якого хтось накинув сплетений із чорнобривців вінок.

«Майже як в Україні».

«Що в Україні?»

«Ці чорнобривці на шиї Магатми».

«Намасте», - мовила Нарікат і торкнулася вузькою долонею мого чола.

Постоявши біля Ґанді, ми пішли у напрямку Шостої вулиці.

Я називав цю вулицю індійською. На ній, по обидва боки, тяглися ресторанчики. Вечорами там грали на ситарах, а у вихідні на вечерю можна було і не втрапити. З Керали я привіз нелюбов до індійської кухні: протягом тижня там просто страждав - півдня вештався калікатським центром у пошуках «Мак Дональдз». Хтось порадив мені закамарок, у якому начебто мав бути арабський ресторанчик, але я нічого не знайшов. Зараз, коли Наврікат була в Нью-Йорку, я вирішив пообідати з нею керальськими сардинами, смак яких уже американізувався. Дощ таки наздогнав нас, коли ми вже йшли Другою авеню. До ресторану залишалося кількадесят метрів. Ми забігли до магазинчика перечекати. Дорогу на Другій авеню розрили і частково перекрили. Міські служби міняли каналізаційні труби. Автобуси і авто повзли, збиваючись в одну лінію. У мене була парасоля, тож ми, сховавшись під нею, вискочили в дощ і щодуху побігли до Шостої вулиці.

Зайшли у вузький неосвітлений напівпідвал ресторану «8і§ігі». Відвідувачів не було. До нас підійшов менеджер і запропонував обрати собі місце за смаком та й пішов геть. Потім з’явився офіціант, приніс меню і теж зник.

«Я замовляю керальські сардини - Kerala Fish Curry».

Наврікат покрутила паперовим меню зі світлинами страв і вирішила замовити Red Fish Curry. З’явився офіціант. Я попрохав принести пива. Нам принесли темне, як мед, індійське пиво King Fisher.

«Коли мама розлучилася з батьком, ми повернулися до Індії і жили в домі маминого брата в Калікаті. Я пішла до приватної школи. А коли наставав сезон дощів і з моря прибивалися чорні хмари, я ховалася у будинку в найдальші закутки. Я боялася там жити. Потім звикла».

«А коли ти повернулася до Лондона?»

«Батько вирішив заплатити за мій коледж, тому я переїхала до Англії. Мешкала у дешевому районі й вечорами підробляла офіціанткою. З батьком зустрічалася раз на місяць в пабі, пили пиво і обідали. Потім почала писати і перекладати малаямською англійських поетів. Мабуть, від самотності».

«Кого перекладала?»

«Спочатку Філіпа Ларкіна».

«Мабуть, почала з «This Be The Verse»?»

«Так, тема була близька».

«Взагалі англійська поезія завжди здавалася мені суха, наче виписана з графства Йоркшир гувернантка».

«Багато метафізики, але багато добрих речей».

«Про Ділана Томаса промовчімо».

«Знаєш, у Ларкіна теж є своєрідна метафізика, просто вона предметна. Справжня, вихоплена з потоку живої мови, тобто - з деталі, провінції».

«Ларкін і так начебто мешканець провінції».

«Коли я закінчила коледж і треба було щось вирішувати, виникла ідея повернутися до Індії. Мого бойфренда, того, що ти бачив у Мумбаї, компанія направляла до Індії. Ти пам’ятаєш, що він працював у телефонній компанії. В Індії тоді розпочався бум суцільної телефонізації. Я теж переїхала і почала викладати англійську літературу в університеті. А влітку працювала на курсах англійської мови. До Керали ми літали нечасто, але інколи відвідували маму і родину її брата, який на той час уже помер».

«Угу, так-так, я пам’ятаю твого бойфренда, ми познайомилися, коли їхали в таксі з летовища. Як його звати?»

«Александр».

«Так, Александр. Ви розлучилися?»