Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

«Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

— Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?

— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.

— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.

— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…

Базилевич кинувся:

— Тільки що?..

— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.

— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?

Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — «наш»? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

— Ну? — промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.

— Ну? — повторив він.

Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.

— Ти мене дуже любиш? — запитала.

— Ти знаєш про це сама.

— А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?

Примружилась, хитнула головою:

— Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…

Він ураз схвилювався і схопився за її слова.

— Гості? Гості, кажеш? — і зненацька засміявся тихим смутним смішком.

— Чому ти, Волю?

Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.

— Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.

Вона спинила його: