Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– Так, цей тип явно не подаруночок… Тобто не був подаруночком ні для кого. Але я от чого не розумію: минулого разу ви показали у всіх подробицях, як готувалася провокація проти мадам вербувальниці… До речі, як її звали? Я ж навіть імені цієї мадам дотепер не знаю.

– Коли наша очисна операція завершиться, вам передадуть усі необхідні матеріали, не переживайте. А поки що, пане власкор, спостерігайте й не втручайтеся в процес. Адже якби у вас на руках виявилися всі необхідні дані, ви б втрутилися, чи не так?

– Можливо, і втрутився б.

– Ну, от бачите! Тому…

Однак Олег досить безцеремонно перервав «мушкетера»:

– І все-таки я хочу зрозуміти, чому цього разу мене не увели в суть справи поступово, а поставили перед фактом: ось тобі, пане журналіст, Патрач Тринадцятий – він покидьок і сволота, однак уже мертвий покидьок і мертва сволота!

– Події розвивалися настільки стрімко, що чекати вашого приїзду не було найменшої можливості.

– Тобто?…

– Тобто Патрача вколошкали сьогодні близько полудня. Буквально через кілька годин після того, як він зарізав вербувальницю… Не могли ж ми зателефонувати його майбутнім убивцям і попросити: хлопці, відкладіть-но ваші бити, поки до нас не підскочить власкор «Кур’єрського експреса», що по наших матеріалах репортаж робити збирається!

– Отже, кажете, битами його вколошкали?

– Хоча в бейсбол наш народ не грає, однак бейсбольні бити у спортивних магазинах продаються. І хтось же їх купує… Втім, кому я це розповідаю?! Як талановитий журналіст, ви повинні знати, хто саме в нас купує бити й навіщо.

Олег знов подивився на екран і промимрив:

– Ну, так, ну, так… Битами, отже…

– Ага! Зовсім як у тім анекдоті – семеро на одного. Знаєте анекдот?

– Не знаю й знати не хочу. Що семеро на одного – мабуть, зовсім не дивно: отакий пітекантроп… Напевно, не слабкий був парубійко?

– Колишній спортсмен. Вільна та греко-римська боротьба – чули про такі олімпійські види спорту?

Журналіст перевів погляд на Портоса і зненацька зрозумів: з моменту їхньої сьогоднішньої зустрічі це були перші слова, ним вимовлені. Дотепер говорили лише Атос, Араміс і д’Артаньян, зате Портос мовчав. Але чому?! Тепер же раптом заговорив… Дивно.

Втім, вдаватися в пояснення з «мушкетерами» Олег не став:

– Взагалі-то ясно, чому семеро з бітами на одного колишнього вільного борця. Але все-таки, за що його уколошкали?! Зібрали аж сім «бейсболістів» – цілу команду. Потім ще треба було вистежити, підкараулити… Якось воно надто заморочливо виходить. А що занадто – те не здраво.

– Якщо йдеться про відновлення справедливості в бандитському середовищі, всі заморочки геть. Розправляються швидко й чітко, бо ці люди, як правило, жартувати не люблять.

– Отакої: до чого тут бандити?!

– А до того – прямо й безпосередньо.

– Але ви ж тільки-но стверджували, що цей самий Патрач Тринадцятий спортсмен, борець…

– Я сказав, що КОЛИШНІЙ спортсмен. А насправді цей покидьок зі спортом, зокрема з вільною боротьбою, вже давно зав’язав.

– «Покидьок»! – Олег навіть язиком цмокнув від обурення. – Знову ви про небіжчиків погано озиваєтеся. Не можна ж отак, справді…

– Мені можна, – із загадковим виглядом мовив Портос.

– Цікаво, чому?

– Рахунок у мене до Патрача був. Адже саме через його підлість я змушений був залишити спорт.

– Тобто?…

Журналіст недовірливо оглянув «мушкетера» від маківки до п’ят. Ну так, міцний парубійко, плечистий. Хоча якийсь занадто товстий, мабуть… навіть вайлуватий… І ходить перевальцем… Втім, книжковому Портосу таким і належить бути.

– Бачу, ви не вірите. Ну що ж… Мало кому демонструю це, але задля вас зроблю виняток.

«Мушкетер» нахилився, засукав якнайвище праву холошу й продемонстрував пару грубих довгих шрамів на передній частині гомілки, що починалися з самого коліна.

– Протез у мене там, зрозуміло?

Не очікуючи подальших розпитувань, Портос привів одяг до ладу й розповів наступне:

– Ми колись разом у спортивній школі навчалися, в один спортклуб ходили, потім в Інститут фізкультури разом пішли. Пам’ятаю, всі наші хлопці на східних єдиноборствах поведені були: хто на карате, хто на айкідо, хто на чому. І тільки ми з Патрачем подалися на вільну і греко-римську боротьбу. Не знаю, що в цьому виді спорту вабило його, мені ж «волька» завжди здавалася надзвичайно гарною… і навіть якоюсь елегантною, чи що… Я тоді ледве не ночував у спортзалі, так боротьбою марив. Досить легко пройшов усі три юнацьких розряди. Дорослі давалися важче, але я завзято тримав курс на кандидата в майстра й навіть бачив себе майстром спорту, потім майстром спорту міжнародного класу… І як з’ясувалося, сам собі наврочив цими фантазіями.

Ви, пане власкор, від світу спорту досить далекі, тому щоб не втомлювати вас, поясню коротко: для присвоєння спортивних розрядів, а потім і звань потрібно насамперед брати участь у змаганнях і займати в них місця не нижче певних. У будь-якій команді кількість місць обмежена, всіх бажаючих взяти на змагання не можна. У той час я був саме на піку форми – от мене й вибрали до збірної. Патрач же саме почав потихеньку відставати. Не дивно, що його кандидатуру тренер навіть не розглядав…

Проте, одразу ж після оголошення складу команди