Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— Може, хоч речі зберемо? У щось же дівчинці треба буде перевдягнутися, — якось несміливо, ніби провинно пропонує директор школи.

Мені аж дивно, бо в школі він такий суворий і впевнений.

— Там у казьонному ходять, — відрубує жінка. — Дєвочка, йди до машини.

— Хіба в неї немає де жити? — Грицик бере мене за руку. — Подивіться, яка в неї хата. Тут десять людей можуть жити.

— Хата є, але опікуна немає, — знову подає голос директор. — Ми писали до Ірининих родичів, але вони так і не відгукнулися. Чи переїхали кудись, чи не захотіли.

— Я буду опікуном! — заявляє Грицик.

— Ти? — нарешті на суворому обличчі Сусанни Кадимівни з’являється вимучена посмішка, більше схожа на гримасу. — І скільки ж вам років, громадянине опікун?

— Дванадцять… скоро буде, — відповідає Грицик.

— Не заважай, Грицю, не заважай, — чи то наказує, чи просить директор школи і відтягує Грицика вбік. — Тут діло серйозне. Можна сказати, доля людини вирішується. Ти ж розумієш, скоро осінь, а там і зима не за горами. А дівчинку треба і нагодувати, і одягнути, і обігріти. В дитбудинку вона буде доглянута.

— Я буду сам у грубці палити. А готувати Ірис навчиться. Усі дівчата вміють готувати, — переконує Грицик.

Сусанна Кадимівна хапає мене за руку і силоміць тягне до «бобика». Її долоня — наче залізна. Я відчайдушно впираюся. Клаповух гавкає і відважно кидається на мій захист, нарешті хапає представницю спеціальної комісії за штани. Вона кричить, дриґає ногою і послаблює затиск. Вириваюся, нахиляюся до Клаповуха і беру його на руки. Пес радісно скавучить, крутить хвостом і облизує мені обличчя. Цілую його в руду мордочку. Жінка гидливо кривиться і з відразою дивиться на нас.

— Фе-фе-фе! Яке дикунство!

— Без Клаповуха нікуди не поїду! — заявляю.

— Не положено! — сердиться вона. — Не положено брати собаку в приют для дітей!

Але я тільки міцніше притискаю до себе Клаповуха. Чую, як голосно б’ється його серце, бачу, як злякано він дивиться на мене, ніби просить: «Не покидай мене!»

— Та заберіть же цього дурного собаку! — кричить представниця комісії до голови сільради.

— Клаповух не дурний! Він найрозумніший собака на нашій вулиці, а може, і в усьому селі! — сердито дивлюся на жінку з чоловічою стрижкою і притискаю песика до себе.

Але мене ніхто не слухає. Ми виходимо за хвіртку. Біля «бобика» зібралося кілька жінок із вулиці. Тітка Калина витирає фартухом очі і засовує мені під пахву вузлик із пиріжками, каже: «Хоч у дорозі підкріпишся, бо ж, певно, їхати далеко». Хтось тільки співчутливо дивиться. Хтось зітхає: «Отака вона, сирітська доля».

Голова сільради силою нарешті вириває в мене Клаповуха, шпурляє у двір — пес голосно кавкає. Чоловік хутко зачиняє хвіртку, щоб собака не вискочив на дорогу. Мене садять у машину. «Бобик» зриває хмарку куряви і викочується за місток.

Сиджу попереду, біля водія. Троє людей за моїми плечима — наче суворі вартові. Щоразу, коли машина повертає сільською вулицею й у вікно стає видно дорогу позаду, бачу, як нею біжать двоє: Клаповух і Грицик. Потім Грицик відстає від машини, нахиляється і віддихується, а Клаповух усе біжить і біжить, біжить і біжить. На міжрайонній шосейці «бобик» набирає швидкість. Дорога тут пряма, без жодного зигзага, і я вже не бачу свого собаки. Мабуть, ніколи й не побачу. Хоч би Грицик про нього подбав — Клаповух може жити в буді на нашому подвір’ї, а їсть він небагато, можна один раз на день приносити йому щось у мисочку і буде досить.

Я думала, що «дєтдом» — це один дім, хай великий, але один. А за мурованою огорожею, де я опинилася, — кілька будинків. Той, в якому живуть діти, називається спальним корпусом. У другому, в протилежному кінці довгого двору, — школа. А між ними є ще невелика двоповерхова споруда, де знаходяться кабінет директорки, медичний пункт і харчовий блок. Мабуть, це правильно, що їдальня саме там, біля начальства. Бо якби її облаштували у спальному корпусі… Ой, що то було б! Та ми від самих запахів їжі подуріли б.

Усі будівлі стоять на невисокому горбочку, а на схилі, що збігає від нього до видолинку, — старий і доволі запущений садок, в якому хаотично насаджено всього потроху. Дівчата кажуть, що колись цей сад належав якомусь багатому панові, в ньому й досі збереглися піщані доріжки, а поміж кущами, що ближче до огорожі, на початку літа можна надибати трускавки. Ягоди — давно здичавілі, маленькі, мало схожі на полуниці, вони й зачервонітися не встигають, бо на них чигають вже від появи пуп’янків і обривають зеленими — кому пощастить. Зараз кінець літа, трускавок немає, зате поміж липами, висадженими по одному краю саду, із землі вилазять печериці. Настя навіть пробувала їсти їх — сирими.

Моє знайомство з садом відбудеться трохи згодом. Спершу мене відправляють у лазню. Я ще ніколи не була в лазні і не роздягалася перед чужими людьми. Але жінка, яка доправила мене сюди, навіть не