Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

Була вже ясна днина. Крізь великі вікна било сонячне проміння. Видно, вони проспали довгенько після важкого вчорашнього дня. Біля високих білих двійчастих дверей Пинтя зупинився і припав до них вухом. Не було чутно ані шереху.

«Дивно» — гмикнув легінчук і зиркнув на Кудлоша, що нюшив довкола. Аж раптом двері розчахнулися, мало не збивши з ніг вивідників. В останню мить вони встигли відхилитися. На порозі стояв король. Він був у ковпаку з китицею і блакитному шовковому халаті, по якому навскоси було виткано золотих чоловічків.

— Що ви тут робите? — приголомшено спитав Урбан III. — Чи вам памороки забило?

— Та власне… — запнувся Пинтя. — Хотіли побажати вашій величності доброго ранку!

— Гм… Які чемні! — заусміхалося півкороля. — Ну то бажайте!

— Це ваша опочивальня? — запитав розбійник після шанобливого поклону.

— Так! Я тут проводжу свої ночі. Останнім часом безсонні, — скривилася друга половина короля.

— А чи можна подивитися? Я ще ніколи не бачив, яка на вигляд королівська спальня! — схитрував легінчук.

— Та ж ви ночували у покоях самої королеви!

— Ого! — присвиснув розбійник. — Цю неймовірну подію треба затямити!

— Відколи дружина померла, я часто туди запрошую найпочесніших гостей. Чого кімнати будуть стояти порожні?

— Ваша величносте, а ви нічого не чули? — наважився Пинтя на відвертість.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився король.

— Плач! Безутішний невгамовний плач.

— Зайдіть до мене! — раптом посерйознішав Урбан III і міцно зачинив за ними двері.

Королівська спальня була майже така сама, як опочивальня королеви. Тільки замість рожевого кольору тут все було пофарбовано у голубий. А гобелен на цілу стіну зображав полювання на ведмедя. Щоправда, напису на ньому Пинтя здалеку не прочитав, а поцікавитися навпрошки розбійник посоромився. Король посадив отамана в гарне крісло із вигнутими білими ніжками і бильцями.

— Отож ви все-таки її почули! — заходив нервово по кімнаті монарх, тереблячи на шиї золотий ланцюг, оздоблений трояндами із зеленої яшми. — Я ж її просив бути ввічливішою, коли приходять гості!

— Кого? — ледь не разом вигукнули Пинтя з Кудлошем.

— Мою покійну дружину! — упав у таке ж крісло із синіми квіточками на білій спинці король. — Розумієте, відколи померла наша донька, моя кохана почала з’являтися до мене щоночі. Ніяк не може примиритися зі смертю Геремії. А ви ж знаєте жінок! Вони не тримаються золотої середини, а впадають у крайнощі!

Він зітхнув і почав хусточкою витирати сльози, що заблищали на його лівій половині.

— То ви її не… — затнувся Пинтя. — Не поховали?

— Поховали, аякже! У нашому соборі з великими почестями ще сімнадцять років тому. І вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Геремії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати, — пошепки додав правитель, наче остерігався, що хтось їх почує. — Стала дратівливою, постійно скиглить, дорікає мені, що я не вберіг доньку. Я від таких нервів сам занедужав.

Король показав на своє обличчя, яке мінилося у гримасах.

— Воно перестало мене слухатись. Уявляєте, як це бути монархом, якому непідвладне навіть власне обличчя?! — тут його ліва половина знову зарюмсала. — Тому я так сподіваюся на вас, славний розбійнику! Якщо ви порятуєте Геремію, то всі ці жахіття враз припиняться. Я стану вашим боржником на ціле життя! — Він витягнув із шухляди секретера набитий шкіряний капшук. — Я знаю, чим вгодити таким бравим хлопцям! Заплачу дзвінкою монетою! Куди там грабункам у вашому лісі!

— Мерщій до Молибога! — загавкав Кудлош, коли таємницю нічного плачу було з’ясовано, і вони спохопилися, що за балачками забули про товариша, заточеного у підземелля.

Прихогіивши довгов’язого міністра Іноша, який ще позіхав і був схожий на настовбурченого птаха, вони попрямували до собору. На овиді здаля затемніли чотири постаті драконів, що наближалися збоку Скляної гори. Мандрівці заквапилися і невдовзі сховалися у величному храмі. Коли вони піднімали за металеве кільце кам’яну ляду, у Пинті від хвилювання аж спітніли долоні. За мить вони будуть стрибати від щастя, якщо почують хрипкий голос Молибога. Або навпаки: заціпеніють від жаху, як не побачать свого мовчазного побратима.

Однак, схоже, у склепі їхнього приходу не чекали. І поки вони спускалися легкою драбиною з кедрового дерева, до них ніхто не озвався.

— Кепські справи, — зітхнув король і посвітив великим трираменним свічником довкола скляної труни. — Вашого приятеля нема. Отож…

Він ще раз голосно зітхнув.

— Ось він! — гавкнув вовкодав. Він сперся лапами на кам’яну статую, що лежала вздовж стіни неподалік прозорої домовини з принцесою, і завив. Молибог розпростерся на землі, наполовину витягши з піхов меча. Видно, небезпека заскочила його зненацька, тож він не встиг оборонитися. По кудлатому писку Кудлоша збігла велика сльоза, але пес швидко злизав її язиком.

— Молибоже! — присів до нього Пинтя і поклав руку на кам’яне рамено. — Нарешті ти знайшов свій спокій, братку!

— Це був справжній воїн, — кивнув головою король. — Він ніколи не знімав своїх обладунків. Я всього раз одягав лати на парад, то мені такі мозолі на плечах натерло!

Однак ніхто не заусміхався на його жарт. Пинтя з Кудлошем скрушно мовчали. Про що вони думали у цю мить? Про несподіваний кінець земного життя свого безталанного побратима? Про таємниці, які він поніс із собою у вічність? Про добро і зло, що борються повсякчас? Про гідність, з якою треба дивитися в очі смерті? Про справедливість, що настигає караючою десницею