Читати книгу - "Долина Чотирьох Хрестів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому повідомляється про несподівану знахідку на острові Врангеля, що примусила нас негайно вилетіти туди, а також розповідається про другий земляний храм коссів і про нові відкриття.
Після огляду храму коссів археологи повели розкопки прискореними темпами: Дягілєв сподівався знайти ще якісь сліди зниклого народу, він вірив, що косси жили в землянках, які повинні зберегтися. Ми з Берьозкіним погодилися ще на деякий час лишитися в таборі і почекати результатів розкопок.
Але несподівані обставини примусили нас негайно перебазуватися на острів Врангеля: звідти надійшло повідомлення, що поблизу метеостанції, майже на самому березі моря, зсунувся зі схилу горба підталий ґрунт і відкрився вхід до підземелля…
Уже через годину наш вертоліт піднявся в повітря. Дягілєв і його помічник боялися, що ідол може розтанути, проте на світанку стало холодніше, пішов дрібний сухий сніг. Переліт тривав близько години. До храму нас супроводжувало багато людей, і всі намагались увійти всередину. Дягілєв рішуче перегородив дорогу «невтаємниченим».
— Спочатку храм повинні оглянути спеціалісти, — категорично заявив він. — Це ж справжнісінький скарб! А один необережний рух…
Ніхто не суперечив йому. Першим у храм спустився Дягілєв із своїм помічником, потім — ми з Берьозкіним. Як і слід було чекати, посеред храму стояв триметровий ідол.
— А де ж собаки? — здивувався Дягілєв. Собак не було.
— Втекли, — пожартував помічник.
Дягілєву було не до жартів — він оглядав храм. Відсутність собак мене одразу насторожила: наш невеликий досвід підказував, що в першу чергу треба звертати увагу саме на незвичайні факти. Мені вдалося помітити ще кілька дивних обставин. По-перше, навколо ідола безладно розкидані сокири, по-друге, самого ідола вирубано не так дбайливо, як того, на мисі Шмідта, по-третє, біля входу в храм був невеликий горбок.
— Людина! — несподівано вигукнув Дягілєв.
Ми кинулися до нього і побачили вмерзлий в землю труп невеличкої людини в хутряному одязі; вона лежала ниць, підібгавши під себе руки й ноги…
— Невже косс? — пошепки запитав Дягілєв. — Нічого не розумію!
Ми теж поки що нічого не розуміли.
— Іще двоє, — спокійно повідомив Берьозкін. — Ось вони. Майже зовсім увійшли в ґрунт.
Дягілєв заспішив. Він погукав на допомогу полярників, і ми всі разом почали відривати приморожені кілька століть тому плити, які загороджували вхід у храм. Години через дві всю зовнішню стіну розібрали. Дягілєв наказав нікого не впускати в храм. Навіть Берьозкіна й мене він попросив вийти. Дягілєв спочатку сфотографував підземелля, ідола, розкидані сокири, трупи людей, а потім разом з помічником почав розкопувати вже дуже підталий земляний горбок біля зовнішньої стіни.
Знічев’я я розглядав зняті плити. Вони були точнісінько такі, як на мисі Шмідта. І раптом мені здалося, що цими плитами не можна загородити весь вхід у храм. Зробивши відповідні підрахунки, я пересвідчився, однієї плити не вистачає. Дягілєв і його помічник закінчили розкопувати горбок і нічого не знайшли в ньому. Я розповів їм про свої спостереження.
— Справді? — перепитав Дягілєв. — Це ми проаналізуємо. Тільки не зараз. Спочатку треба уважно оглянути весь храм.
Археологи оглянули буквально кожну п’ядь. Вони обережно вирубували сокири, складали їх біля виходу, оглядали стіни. Коли смеркло, полярники підігнали всюдихід й фарами освітили підземелля. Світло відбивалося від льодистих стінок, клубочилося; здавалося, похмурий ідол з потворною головою окутаний блакитнувато-сріблястими хмаринами…
Археологи повзали по підлозі храму, а ми з Берьозкіним вирішили піддати хроноскопії вирубані з мерзлого ґрунту сокири, причому не поодинці, а всі зразу. Зробити це було нелегко, і Берьозкін довго возився з хроноскопом, формулюючи завдання. Зате ми одразу ж побачили маленьких людей, які постукували сокирами по гігантському ідолові… Раптом люди на екрані захвилювалися, сокири їхні полетіли в різні боки, а самі косси зникли…
— Втеча, — не стримався я. — Це схоже на втечу.
— Схоже, — погодився Берьозкін. — Але чим вона викликана?
Берьозкін по-іншому сформулював завдання. На екрані знову з’явилися косси, знову застукали кам’яні сокири, і раптом десь, — нам здалося, за екраном, — замелькали волохаті людські фігури, косси заметушилися, покидали сокири, втекли, а волохаті люди ще довго мелькали, і якась сіра мла, все затушовуючи, сіялася зверху…
— Напад, — коротко констатував Берьозкін. — Невідомі волохаті люди напали на коссів…
— Волохаті, бо в хутряному одязі, — уточнив я. — А напад… Так, безперечно — на коссів напали… І не тільки напад. Їх всіх або перебили або примусили втікати з острова…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина Чотирьох Хрестів», після закриття браузера.