Читати книгу - "Завдання Героїв"

його. – “Якщо син короля проявляє симпатію до тебе, це не означає, що я не вважаю тебе непотребом. Зараз ти знаходишся під моїм командуванням, ти зрозумів? Мене не хвилюють всі ті фантастичні трюки, які ти продемонстрував під час лицарського турніру. Для мене ти лише черговий хлопчисько. Ти зрозумів мене?”

Торові стало не по собі. Він був лише на початку тривалого і важкого навчання.

Але найгірше було те, що коли Колк відійшов, щоб мучити когось іншого, невисокий, кремезний хлопець, що йшов неподалік Тора, розвернувся і почав насміхатись з нього.

“Тобі тут не місце”, – сказав він. – “Ти обдурив всіх. Ти не один з нас. Ні, справді, нікому з нас ти не подобаєшся”.

Ще один хлопець поруч також повернувся і заговорив з Тором.

“Ми зробимо все, що можна, щоб ти вилетів звідси”, – сказав він. – “Потрапити сюди простіше, ніж залишитись тут”.

Тор аж підскочив від такої ненависті. Він не міг повірити, що вже має ворогів і не міг зрозуміти, що зробив не так, щоб заслужити таке. Адже він просто хотів потрапити до Легіону.

“Не лізьте не в свою справу”, – пролунав голос.

Тор розвернувся і побачив того, хто заступився за нього. Це був високий худий хлопчина з веснянками по всьому обличчю і зеленими очима. – “Ви обидва залишаєтесь тут і будете прибирати разом з усіма”. – додав він. – “Ви теж не особливі. Раджу йти і цькувати когось іншого”.

“Це не твоя справа, лакею”, – огризнувся один із хлопців. – “Краще не втручайся, інакше почнемо цькувати і тебе”.

“Спробуйте”, – сказав, як відрізав рудий.

“Ви будете говорити, коли я вам дозволю”, – крикнув Колк, давши запотиличника одному з хлопців. Юнаки, що цькували Тора, на його щастя повернули назад.

Тор не знав, що сказати; він був вдячний рудому хлопцеві.

“Спасибі”, – сказав Тор.

Рудий повернувся і посміхнувся йому.

“Мене звати О’Коннор. Я б потиснув твою руку, але ризикую також отримати запотиличника за це. Так що будемо вважати, що у нас відбулось невидиме рукостискання”.

Він ще раз посміхнувся, і Тору це сподобалось.

“Не звертай на них уваги”, – додав він. – “Їм просто страшно. Як і всім іншим. Ніхто з нас до кінця не знає на що ми підписались”.

Незабаром, група досягла кінця поля. Тор нарахував шість коней, що гарцювали там.

“Візьміть в свої руки віжки! – командував Колк. – “Міцно тримайте і водіть їх навколо поля, поки вони не стомляться. Приступити до виконання наказу, негайно!”

Тор виступив вперед, щоб взяти за віжки одного з коней. Як тільки він зробив це, кінь зробив крок назад і почав гарцювати, мало не вдаривши Тора. Той, вражений, почав задкувати, інші хлопці з його групи почались сміятись. Підійшов Колк і відвісив Тору важкого запотиличника. Хлопцеві захотілось розвернутись і дати здачі.

“Пам’ятай, ти зараз в Легіоні. Ти ніколи не повинен капітулювати. Ні перед ким. Ні перед людиною, ні перед твариною. А зараз візьми віжки!”

Тор взяв себе в руки і знову зробив крок до гарцюючого коня. Він схопив віжки, тримаючи їх, щоб тварина не вирвалась. Потім він повів коня по широкому і брудному полю, ставши в один ряд з іншими. Тварина постійно намагалась вирватись, але Тор не відступав і постійно тягнув віжки на себе.

“Він стає слухнянішим, я відчуваю”.

Тор повернувся, щоб побачити О’Коннора, який дивився на нього, посміхаючись. – “Вони хочуть зламати нас, знаєш?”

Раптом кінь Тора зупинився. Що б не робив хлопець, намагаючись зрушити того з місця, всі його спроби були марними. Потім Тор відчув нестерпний запах. Кінь справив стільки гною, що хлопець навіть не міг собі уявити.

Тор відчував древко лопати у свій руці. Обернувшись, він побачив що нього з посмішкою дивиться Колк.

“Прибери це!” – гаркнув він.

Розділ дванадцятий

Гарет стояв на багатолюдному ринку. Одягнений у плащ, незважаючи на полуденне сонце, яке змушувало його пітніти, він намагався зробити все, щоб його не впізнали. Він завжди волів уникати цю частину Королівського Двору, це скупчення провулків, які смерділи простолюдинами. Навколо нього були люди, які торгувались одне з одним. Гарет стояв на розі, біля ятки і схилив голову, зображуючи інтерес до фруктів продавця. В декількох футах від нього, в кінці темного провулку знаходився Фірт, який власне і робив те, заради чого вони прийшли сюди.

Гарет стояв у межах чутності, повернутий спиною, щоб його не було видно. Фірт розповів йому про торговця, який мав продати флакон з отрутою. Гарет хотів щось сильне для свого задуму. Щось, що обов’язково спрацює. Тут не може бути випадковостей, адже на кону було його власне життя.

Навряд чи ця річ була однією з тих, про яку можна було попросити місцевого аптекаря. Він дав Фіртові завдання дослідити місцевий чорний ринок. Після довгих пошуків, Фірт привів його до цього неохайного чоловіка, з яким зараз і розмовляв в кінці провулку. Гарет наполіг, що буде поряд під час їх остаточних домовленостей. Він мав переконатись, що все пройде добре, Фірта не обмануть і не підсунуть йому підробку. Крім того, Гарет досі сумнівався у компетентності Фірта. Про деякі питання він мав піклуватися сам.

Вони чекали цього чоловіка протягом півгодини. Гарета штовхали зі всіх сторін на людному ринку. Він молився, щоб його не впізнали. Стоячи спиною до провулка, він думав – якщо хтось його і впізнає, він зможе просто зникнути з цього місця і тоді ніхто не дізнається правди.

“Де флакон?” – запитав Фірт кретина.

Гарет обернувся, намагаючись щоб його обличчя не побачили і поглянув з-під плаща. Чоловік, який стояв біля Фірта, був неохайний, занадто худий, з запалими щоками і величезними чорними очима. Він був схожий на щура. Він втупився у Фірта, не кліпаючи.

“Де гроші?” – відповів він.

Гарет сподівався, що Фірт добре впорається з цим завданням. Адже він, як правило, примудрявся все зіпсувати.

“Я дам тобі грошей, коли ти даси мені флакон”, – стояв на своєму Фірт.

“Добре”, – подумав вражений Гарет.

Запала мовчанка, а потім торговець видав:

“Дай мені половину грошей зараз, і я скажу тобі де знаходиться флакон”.

“Де він?” – повторив Фірт, підвищуючи голос від здивування. – “Ти сказав, що я матиму його”.

“Я справді казав, що ти матимеш його. Але я не казав, що маю намір принести флакон. Ти рахуєш мене за дурня? Шпигуни всюди. Я не знаю які твої наміри, але припускаю, що все це не просто так. Зрештою, навіщо тобі флакон з отрутою?”

Фірт замовк, і Гарет зрозумів, що його застукали.

Нарешті Гарет почув виразний шум монет. Він обернувся і побачив, як королівське золото сиплеться з мішечка у долоні торговця.

Гарет чекав декілька секунд, які здались йому вічністю. Він дуже хвилювався.

“Ти підеш до Чорного Лісу”, – нарешті сказав торговець. – “Через три милі, поверни на дорогу, яка веде вгору. Далі, на вершині, знову поверни – вже наліво. Ти будеш йти через найтемніший ліс, який ти коли-небудь бачив і прийдеш на невелику галявину. Там буде дім відьми. Вона чекає тебе з потрібним флаконом”.

Гарет знову поглянув через плащ і побачив, що Фірт вже хоче йти. Коли він розвернувся, торговець протягнув руку і вхопив його за сорочку.

“Гроші”, – процідив торговець. – “Цього не достатньо”.

Гарет побачив страх на обличчі у Фірта, і вже почав шкодувати, що довірив йому виконання цього завдання. Неохайний торговець відчув страх Фірта і тепер мав перевагу. Фірт був просто не створений для таких речей.

“Але я дав тобі рівно скільки, скільки ти просив”, – запротестував Фірт, підвищуючи голос, від чого той почав звучати як у жінки. Здалося, що це