Читати книгу - "Агент №13"

— І сам не знаю, — нерішуче відповів лейтенант. Раптом він згадав, що о дев'ятій годині йому має подзвонити Домбаї, а ще треба перевірити, чи налагоджений прямий телефонний зв'язок із Шалго. — Ні, на жаль, не зможу, — відказав він.

— Мені хотілося б, щоб лейтенант пішов зі мною, — вставив Шалго.

Старий разом із Фелмері пішов до стоянки човнів. Шалго ступав повільно, грузько. Лейтенантові важко було йти з ним у ногу. Товстун лаяв на всі заставки спеку і водночас привітно вклонявся знайомим. Фелмері помітив, що в селищі майже всі місцеві знають Шалго.

— Про що ви довідались від дівчини? — запитав Шалго лейтенанта, коли вони звернули на доріжку, яка вела до пляжу.

— А звідки ви знаєте, що я розмовляв із нею? Я навіть полковникові ще не казав про це…

Шалго обернувся до лейтенанта. Зім'яті криси капелюха затінювали йому очі.

— Секрет у тім, синку, що, коли я про щось хочу довідатися, то повертаюсь обличчям на південний захід, тричі ляскаю пальцями, беру військовий бінокль і терпляче оглядаю берег. Це саме робить і Ліза, якщо мене немає вдома. Вам відомо, що я ходив з Беатою в готель, тому в бінокль замість мене дивилася Ліза. І вона теж ляскала пальцями, доки по помітила вас під трьома вербами. Я цілком згоден, що цей міні-півострів — наймальовничіше місце у всій околиці. Там і риба добре бере. Правда, я не дуже полюбляю рибалити на тому місці, бо воно надто перекормлене. Але професор вудить тільки там. То про що ви довідались?

Фелмері переказав зміст своєї розмови з дівчиною.

— Власне, я не вірю в те, що Казимир Таборі убив німця, — додав він. — Але мене насторожує, чому дівчина так завзято захищає інженера і де були вони обоє тієї ночі. Тому в мене є версія. Виходжу з припущення, що Казимиру подобається дівчина.

— Це факт, — ствердив Шалго. — Припущення правильне.

— Дівчину я достатньо не знаю. Але припускаю, що перед тим вона могла провести ніч у товаристві Меннела. Це підтверджують такі факти. Інженер у кінці дня поїхав у Будапешт. Співробітники Балінта твердять, що Ілонка увечері вийшла з дому о дев'ятій годині й повернулася близько четвертої чи п'ятої ранку. Принаймні так сказав її дід. А якщо інженер з Будапешта повернувся двадцятого не о десятій годині ранку, а значно раніше, скажімо, о сьомій, і хтось йому сказав, що Ілонка провела ніч з німцем, він, зрозуміло, розлютився і вбив Меннела.

— Де? — спитав Шалго, зупиняючись перед базарчиком.

— Над цим ще треба поміркувати. — Лейтенант теж зупинився і замислено втупився в землю.

— Так, усе сходиться! — вигукнув Фелмері й повільно прокрокував далі. — Меннел мешкав у Таборі. Коли німець зібрався на пляж, Казимир пішов слідом. Сів у другий човен, прикінчив його і повернувся назад.

— Гм, — хмикнув старий. — Ваша версія трохи накульгує. Та й важко її довести.

— Давайте спочатку з'ясуємо з вами одну річ, — зупинився Фелмері. — Ви краще за мене її знаєте.

— Присядьмо на хвилинку, — запропонував Шалго, вказуючи на вільну лаву в тіні розарій. Вони сіли. Старий, важко дихаючи, обмахувався капелюхом, щоб трохи освіжитися. — Продовжуйте.

— Чи можна припустити, що Ілонка віддалася Меннелу?

— У теперішні часи в цьому жанрі все може бути. Фелмері мимоволі відчув розчарування. Потай він чекав від товстуна категоричного заперечення: мовляв, щодо Ілонки цього ніяк припустити не можна.

— Друге запитання, — вів далі Фелмері. — Чи здатний Казимир Таборі вбити людину? Як з фізичного, так і з психологічного боку?

— Цілком припустимо, — рішуче сказав Шалго. — Казимир відмінний спеціаліст у галузі електроніки, але страшенно гарячий, запальний. Коли ще був юнаком, не проходило жодного дня, щоб з кимось не побився. Надзвичайно вразливий. Справа в тому, що він іще в шкільні роки дізнався про те, що його усиновили, взявши з дитячого будинку. Після того став меланхоліком. Про усиновлення довідались і його однокласники. Часом дехто дражнив його цим, а він ліз у бійку. Одного разу розповів мені, що його сил мін побили. З того часу почав займатися в гуртку дзю-до. Звичайно, не для того, щоб виступати у змаганнях, а щоб захистити себе і відстояти власну честь. Ще й зараз він дуже образливий. Надто багато в ньому гіркоти й ненависті. Німців ненавидить, бо Ліза якось розповіла йому, що батько й мати, певно, стали жертвою фашизму. Наводила йому приклади — розповідала про десятки тисяч польських дітей, батьків яких було закатовано в німецьких таборах смерті. Казала, що ті діти теж не знають своїх батьків та матерів. Певно, Ліза й прищепила йому ненависть до фашистів. Ще щось тебе цікавить?

— Хотілося б іще знати, чи були між Ілонкою та Казимиром інтимні зв'язки. Наскільки я помітив, вони не байдужі одне одному.

Шалго поклав капелюх на коліна і задивився на гомінкий пляж. Сонце вже хилилося до обрію, але у воді та на бархатній траві пляжу роїлися тисячі відпочиваючих. Звідусіль лунали дитячий вереск, веселий сміх дорослих, крикливі мелодії транзисторів. По озеру сновигали моторні човни, майже не звертаючи уваги на тих, що плавали у воді.

— Важко сказати, — з сумнівом промовив старий, вдивляючись десь у далечінь. — А що розповідає Ілонка про своїх батьків?

— Про них вона не казала й слова, — відповів лейтенант і з цікавістю глянув на Шалго.

— Батьки дівчини загинули, — пояснив старий. — Ще в п'ятдесят шостому. Під час контрреволюції її батька, прокурора Іштвана Гудака, хотіли вбити. Заколотники ломилися в двері квартири. Він по відчинив. А коли вже побачив, що немає порятунку, взяв службовий пістолет, застрелив дружину і сам застрелився. На щастя, Ілонки в той час не було вдома. Батько, може, вбив би і її. Таборі не були в хороших стосунках з родиною Гудаків. Можна сказати, що вони недолюблювали один одного.

Шалго все ще дивився на озеро, яке золотилося в пізніх променях призахідного сонця. В його тоні не було й сліду від звичної глузливості. Лейтенантові здалося, що старий неохоче згадує ті роки.