Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

Тільки-но Жак замовк, Шарль вигукнув:

— Треба насамперед розшукати Ежені!

— Та й розшукувати нічого. Я знаю її адресу.

— Я піду з тобою!

— Ні. Я піду сам. Хто його знає, вона може злякався. Якщо вона й справді несповна розуму, то й мене, напевне, не дуже привітно зустріне…

— Далебі, ти маєш рацію… Але, якщо через неї тобі пощастить знайти Робера, що тоді?

— Що? — Жакові очі спалахнули. — Я уб'ю його! Уб'ю своїми руками!

— Ти? — Шарль розгублено глянув на Жака. — Ти міг би його убити?

— Він боягуз і зрадник! Він зрадив найсвятіше, що є на світі, — дружбу. Що ж накажеш з ним робити?!

Шарль замислився, а потім нерішуче запитав:

— Ось ти кажеш: друг, Робер був другом Фірмена. А ти… ти мені друг?

— Отакої! — засміявся Жак. — Невже ти сумніваєшся?

— Ні, я вірю, що ми справжні друзі. А коли друзі, значить, треба бути відвертими один з одним. — Шарль раптом затнувся. Він згадав про Віолету. Зніяковів і Жак. Він теж подумав тієї миті, що вони з Шарлем завжди уникають розмови про сестер Пежо.

Намагаючись здолати ніяковість, Шарль швидко закінчив:

— А головне, допомагати один одному в біді й горі…

— У біді й горі — це просто. А в щасті, в удачі, як тоді?

— Ну, це вже зовсім просто. Щастя ділити легко…

— Ні, ні, щастя якраз ділити важко! Ось, наприклад: станеш ти через два роки майстром-ювеліром, а там, дивись, і власним ділом обзаведешся. А я? Я і на той час, і після бігатиму і в дощ, і в спеку набережними та бульварами у пошуках гарної книжки… Може, ти й зовсім не захочеш зі мною знатися тоді.

— Що ти! Які дурниці ти говориш! — вигукнув Шарль, і на його відкритому обличчі з'явилося таке щире обурення, що це навіть втішило Жака. — Може, ти раніше від мене в люди виб'єшся і тоді скажеш: горе я готовий з тобою ділити, ну а щастя — ні?

Тепер настала Жакова черга обурюватися:

— Ну, брате, це на мене зовсім не схоже! І ти це добре знаєш. Та ось що я зараз подумав: про що ми з тобою, два дурні, розмовляємо? Хіба щастя в тому, щоб бути багатим, хоч воно й непогано і самому щодня обідати, і щоб усі твої близькі ситими були… Щастя…

— У чому воно?

Жак замислився.

— Не можу відповісти одразу. Але знаю напевне: не в ситості. А ти як гадаєш?

— Так, як і ти. Але де шукати щастя — не знаю…

Жак раптом щиро засміявся:

— У нас ще є час про це подумати… Ти про Ореста й Пілада чув?

— Н-ні…

— Це були такі друзі — їхній дружбі ні розлука, ні біда, ні нестатки не могли стати на перешкоді. Цей міф мені ще отець Поль розповідав, коли я в селі жив. А в крамниці в мене чудова книжка про них є. Приходь нині до мене, я тобі почитаю… Ось хто умів дружити!

— І ми зуміємо! — твердо сказав Шарль.

— Зуміємо! — підтвердив Жак. — І в біді, і в щасті! Дружити то дружити!

Коли Жак, підійшовши до маленького будиночка, що притулився поміж двома великими, несміливо запитав воротарку, чи живе тут пані Лефлер, та подивилася на нього пильно й відповіла запитанням:

— Співуча Сорока?

Він ствердно хитнув головою.

У просторій кімнаті, до якої його провели, майже не було меблів. Усю обстановку складали кушетка і маленький столик, на якому купою були накидані клапті якоїсь шовкової матерії, мотки ниток різних кольорів, обривки різноманітних стрічок. Проте в кімнаті було дуже чисто. Чепурною була й жінка, що сиділа край столу з шиттям в руках. Була вона маленька на зріст і мала вигляд майже дитини. Та, придивившись, Жак побачив зморшки на дитячому личку, рум'яному, але схожому на печене яблуко. Коли Жак наблизився, жінка підвела на нього прозорі, майже лялькові очі. І лише зараз Жак помітив, що по підлозі ходить сорока, поважно позираючи чорними намистинками-очима.

— Ви до мене? — запитала жінка молодим, ледь надломленим голосом. Либонь, щось у Жакові — чи його юність, чи стриманість манер — викликало її прихильність і довіру. — Ви друг Фірмена? Це він вас прислав?

Не чекаючи відповіді, жінка заговорила швидко-швидко, щохвилини втрачаючи зв'язок між думками й словами:

— Ви, мабуть, училися разом з Фірменом… Я так боялася, що він захворіє. Там холодно, дуже холодно… Я хотіла вишити йому хустку на шию. Ви знаєте, коли болить голова, дуже добре тримати її в теплі… я завжди це говорила Фірмену… — Жінка раптом засміялася зовсім свідомо й додала — Ще тоді, коли я не була Співучою Сорокою.

Мовби вторячи своїй господині, сорока на підлозі видала якісь дивні гортанні звуки, і Жакові стало ніяково від усього цього оточення. «Що за чортівня?» — подумав він.

— Ви говорили про Фірмена, — несміливо нагадав він Ежені. — Скажіть, давно ви його бачили?

Обличчя Ежені стало надзвичайно серйозним.

— Він зі мною весь час, завжди, — відповіла вона. — І нікого іншого я не чую. А він говорить. Тільки інші не догадуються. Але нехай цього не знає той… з порожніми очима. — Вона наморщила чоло й суворо насварилася пальцем невідомо кому, можливо, тому, хто їй увижався позаду Жака. — Вони вирішили, що коли заховали Фірмена туди, то його нема на світі… Габі, замовкни! — звернулася вона до сороки. — Ти знову заглушуєш його голос. Він прийшов, а ти співаєш…

«Тільки