Читати книгу - "Порожня труна"

— Коліть же, — благав Коралес.

Але Міньяс поклав шприц на столик.

— Даруйте, — холодно заявив фінансист, — але ви дещо забули, дорогий пане Коралес. Укол коштує п'ятдесят тисяч франків. Давайте їх сюди.

Коралеса аж підкинуло.

— Ет, наплювати! Ви призначаєте ціну. Коліть, я заплачу.

— Даруйте, — сказав Міньяс, — треба навпаки. Платіть, і я зроблю укол.

Він вимовив це таким рішучим тоном, що Педро Коралес, незважаючи на пристрасне бажання одержати наркотик, збагнув: йому не переконати свого гостя. Молодик скочив з канапи; як божевільний він кинувся у протилежний куток кабінету, де стояла простенька шафа, прикрашена невибагливою інкрустацією.

Вона не могла привернути нічиєї уваги. Насправді ж це був сейф, схожий на звичайнісінькі меблі, але сконструйований таким чином, що проникнути в нього було неможливо.

Перуанець нервовим рухом повернув коліщатко, вставив ключ, відімкнув сейф, схопив навмання першу-ліпшу пачку банкнот і шпурнув її Міньясу.

— Беріть. Цього досить?

Він тремтів, а Міньяс задоволено розглядав гроші.

— Так, добродію, — нарешті спокійно мовив фінансист. — Тепер я робитиму вам уколи скільки завгодно.

Педро Коралес знову впав на диван, він задихався, білувата піна виступила в нього на губах, однак очі горіли екстазом: нарешті він одержить так давно жаданий морфій.

— Не ворушіться! — звелів Міньяс.

І піднісши голку шприца до плеча перуанця, грек простромив шкіру й увів рідину.

За мить на обличчі Коралеса з'явився вираз безмежного блаженства. Але тривало це лише кілька секунд. Раптом очі його скаламутніли, губи побіліли, руки й ноги зсудомило в жахливих корчах. Голова відкинулася назад, тіло вигнулося, з рота висолопився побілілий, набряклий язик, що, здавалося, ось-ось лусне.

Міньяс зберігав цілковитий спокій.

— Справу зроблено, — промимрив він. — Педро Коралес мертвий!.. Отож, він більше слова не скаже… Його лакей — моя людина, мені нема чого боятися. Що ж до сейфа, то цей телепень у поспіху його навіть не зачинив.

О п'ятій годині вечора Поль Дроп усе ще сидів у своєму кабінеті. Він не обідав, покликавшись на мігрень, і, усамітнившись, з самого ранку чекав з тривогою вістки від Міньяса.

А від того нічого не було! Лиш о пів на шосту професорові принесли лаконічну записку від фінансиста:

«Коли одержите від мене цю звістку, — писав Міньяс, — то зразу ж беріть таксі та їдьте до нотаря, де я чекатиму на вас. У мене є гроші, щоб заплатити за клініку, ви завершите свою велику справу, але мені потрібен ваш підпис».

Затинаючись, Поль Дроп вголос перечитав це послання.

— Я завершу свою велику справу… В мене є кошти… Він роздобув чотириста сорок тисяч франків!

Хірург, здавалося, не вірив власним очам. Однак одягнувся швидко. Вийшовши з парку на вулицю, він побачив продавця газет, який продавав спеціальний випуск «Ла капіталь».

— Трагічне самовбивство! Перуанець Педро Коралес отруївся, прийнявши величезну дозу морфію! — горлав продавець.

Поль Дроп трохи не зомлів. Лише силою волі він утримався на ногах. Наче в трансі він підійшов до таксі й тремтячим голосом сказав водієві адресу.

А коли він зачинив за собою дверці таксі, то не сів, а впав на сидіння.

Уже два дні, як поліцейські з Нейї стежили за двома типами, досить підозрілими на вигляд, що вешталися по бульвару Майо та авеню Мадрід з постійністю, яка занепокоїла охоронців порядку. Два агенти в своїх рапортах сповіщали про те, що вони тут швендяють, але хто вони такі — агенти розходилися в думках.

Молодий поліцейський мав їх за п'яниць, бо вважав, що кожен, хто носить простацький капелюх, зім'ятий одяг, неодмінно любитель випити. Більш проникливий капрал гадав, що це учасники церковної конгрегації, які надягнули убоге вбрання, щоб викликати співчуття й просити милостиню.

Ще один поліцейський сказав:

— Це, певна річ, небезпечні злочинці.

А комісар, проглянувши ці рапорти, дав вказівку своїм підлеглим:

— Пильно стежте за ними, в разі потреби не зупиняйтесь ні перед чим… Краще запобігати злочинам, ніж розслідувати їх, коли вони вже скоєні.

Однак стежити за ними було дуже нелегко. Складалося враження, що цим З таємничим типам було відомо про порядки в кримінальній поліції, — вони змушували поліцейських агентів марнувати час і ненастанно тримали їх у напрузі, не даючи їм, однак, приводу для втручання.

Типи, що їх підозрювали охоронці порядку в Нейї, знали, безумовно, все, що стосувалося територіального підпорядкування, знали, що той чи інший агент має повноваження в певному районі, за межі якого вони не поширюються.

Тому цим типам, що порушували спокій комісаріату поліції в Нейї, завжди вдавалося при переслідуванні, добре поплутавши по вулицях, несподівано перелізти через огорожу, за якою вже була територія міста Парижа, чи заскочити в якісь із воріт Булонського лісу. Опинившися на іншій території, вони кепкували зі своїх переслідувачів і, насунувши зім'яті капелюхи на очі, щезали в заростях.

У комісаріаті Нейї не здавались; маючи добрі стосунки зі сторожею Булонського лісу, поліцейські поінформували її про присутність у їхньому районі двох таємничих осіб. Начальник сторожі, тільки-но їх побачивши, склав думку, що різнилася від припущень поліцейських з Нейї.

Він заявив:

— Це мандрівні музиканти.

Заяву свою начальник сторожі обгрунтував тим, що ці два типи, які регулярно потрапляли в поле зору охоронців порядку, носили під своїми широкими плащами якісь громіздкі предмети, форму яких було досить важко, визначити.

Однак, хоча й були наміри прогнати цих заброд, а перед тим вияснити, що вони намислили, проте схопити й відвести їх до найближчого відділка поліції для допиту видавалося справою досить складною. Адже не