Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Я ось думаю, чи не краще мені викликати мого адвоката, — промимрив голландець. — Сам я не досить добре знаюся «на французьких законах. Та й не певний, що ви маєте право вчиняти мені подібний допит.

— Що ж, коли замість відразу дати більш-менш вірогідну відповідь ви звертаєтеся до адвоката, то звеліть йому їхати до Сюрте… І збирайтесь самі. Ми з вами зачекаємо на нього у моєму кабінеті…

— Ви хочете заарештувати мене? А де ваш ордер?

— За ордером затримки не буде…

Він попрямував до телефону.

— Стривайте…

— То хто жив у цій кімнаті?

— Це давня історія… Може, спустимося вниз? Я вам докладно про все розповів би за чаркою доброго старого віскі. І мені зараз теж хочеться закурити, а я з собою не прихопив жодної сигарети.

— Гаразд, ходімо. Тільки з тією умовою, що пані Йонкер нас не залишить…

Вона повернулася і перша покірно вийшла з кімнати. Ступала вона мляво, немов дуже втомилася. Слідом рушив Мегре. За ним Йонкер.

— Тут? — кволо запитала Мірелла, коли вони спустилися до салону.

— Я волів би краще в моєму кабінеті.

— Чим вас почастувати, пане комісар?

— Спасибі, поки що не треба!

Вона повільно звела очі на дві склянки, що стояли на письмовому столі. Виходить, щойно комісар уже пив з її чоловіком. Чи не означала його відмова тепер, що становище круто змінилося?

У кімнаті було значно темніше, і, запаливши люстру, голландець націдив собі кюрасо. Потім запитливо зиркнув на дружину.

— Ні! Я краще вип'ю віскі.

Він сів, прибравши майже ту саму позу, що й годину тому. Жінка залишилася стояти зі склянкою віскі в руці.

— Два-три роки тому… — почав аматор живопису, зрізаючи кінчик сигари.

Та комісар не дав йому доказати.

— Дозволю собі зауважити, що ви знову не точні. Відколи я тут, ви не назвали жодної точної дати, жодного прізвища, крім хіба що прізвищ геніальних небіжчиків… Завжди у вас то «кілька тижнів», то «кілька місяців», то «кілька років»… Чому це так?

— А тому, що мені байдужісінько, коли що відбувається! Мене ніхто не зобов'язує з'являтися на роботу рівно о такій-то годині. А до сьогодні я ще нікому не звітував про свою поведінку…

Коли він лютував, вираз ображеної гідності залишав його обличчя. В жінчиному погляді Мегре прочитав занепокоєння. Вона явно не схвалювала таких спалахів.

«Ти, кралечко, з власного досвіду знаєш, що в поліції такі штучки не минають», — подумав Мегре.

І де він міг її спіткати? В Ніцці, коли вона була молода? В Англії? Десь-інде?

— Ваша воля вірити мені чи ні, пане Мегре. Отож повторюю: чи то два, чи то три роки тому мене повідомили, що в Парижі є молодий талановитий художник, який буквально гине з голоду… Що він спить під мостами, а харчується з того, що знайде на смітниках…

— Знову «повідомили»… Хто саме повідомив? Приятель, торговець картинами… Хто повідомив вас про цього молодого художника?

Йонкер удав, що відганяє муху.

— Байдуже! Я вже не пам'ятаю… І мені стало соромно, що в мене стоїть порожня малярня, з якої ніхто не користується…

— Ваша дружина тоді ще не малювала?

— Ні. Інакше б я його сюди не впустив.

— А як прізвище цього майстра настінного живопису?

— Я знав лише його ім'я…

— Що ж то за ім'я?

Невеличка пауза.

— Педро…

Він вигадував.

— Хто він за національністю? Іспанець? Чи італієць?

— Уявіть собі, що це мене ніколи не цікавило. Я віддав малярню та кімнатку поруч у його цілковите розпорядження. Я також дав йому грошей, щоб купив полотна та фарби.

— А на ніч ви його замикали, щоб часом не повіявся до кабаре?

— Я його не замикав.

— Навіщо ж тоді ті зовнішні засуви?

— Вони там відтоді, відколи стоїть цей будинок.

— Яка ж тут рація?

— Найпростіша! Вас це здивувало лиш тому, що ви не аматор і не колекціонуєте картин. Я довгий час тримав у малярні ті картини, яким не було місця на стінах будинку… Чи не логічно зачиняти їх ззовні? Зсередини зачиняти їх я не міг…

— Я гадав, що малярня була зроблена спеціально для вашої тодішньої подруги-художниці…

— Скажімо, засуви були поставлені після того, як вона звідси вибралася…

— На обох дверях?

— Я не певний, що наказував слюсареві ставити засув на дверях до кімнати.

— Гаразд, повернімося до вашого Педро…

— Він прожив у мене в домі лише кілька місяців…

— Кілька! — повторив Мегре.

Мірелла не могла стримати усмішки.

Обличчя голландця налилося кров'ю, і лиш великим зусиллям, певно, неабиякої волі йому вдалося стримати свій гнів.

— Він був дуже талановитий?

— Надзвичайно.

— І що ж, він домігся слави? Зараз це відомий художник?

— Не знаю… Я не раз бачив, як він працює, і був зачарований його картинами…

— Ви їх купували?

— Як я міг купувати полотно в людини, якій дав притулок?

— Отже, у вас немає жодної з його праць? І йому навіть не спало на думку подарувати вам бодай