Читати книгу - "Над Тисою"

Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.

На чолі підсиленого наряду, із слідчим собакою, доставленим із штабу комендатури, капітан Шапошников пішов на переслідування.

Сліди нового порушника були теж хитрими; перш ніж пройти по КСС, він накрив її гумовою доріжкою, спеціально виготовленою так майстерно, що вона залишила на землі дуже слабкий відбиток.

Перейшовши КСС, порушник, очевидно, згорнув свій пересувний гумовий міст в рулон і, вже не вдаючись до хитрощів, став просуватися в тил. Ось його сліди. Судячи по відбитку, порушник взутий у великі черевики на товстій підошві, з гумовими набійками. Пробирався він обережно, часто зупиняючись. Він зайшов у виноградники колгоспу «Зоря над Тисою». Тут, мабуть, йому хтось перешкодив, і він вимушений був заховатися и сараї.

Дерев'яний, похилений і підпертий з одного боку колодою сарай стояв на відшибі, на спадистому схилі гори, і його з трьох боків оточувала зорана м'яка земля виноградника. На її чорному покриві добре було видно відбитки черевиків. Сліди вели до нещільно причинених дверей сарая. Поворотних слідів, які свідчили б про те, що порушник залишив сховище, не було видно.

Інструктор, що йшов попереду наряду із собакою, в нерішучості зупинився, розмірковуючи, що робити. Підеш разом з вівчаркою — напорешся на автоматну чергу. Пустити саму вівчарку? Але і їй не минути лиха. Єдине правильне рішення, думав Інструктор, — оточити сарай і розпочати його штурм. Цю свою останню думку і висловив він начальникові застави, Шапошников категорично відхилив її:

— А якщо порушника там уже немає? Поки ми будемо оточувати сарай, він знаєте куди може зайти!.. Пустіть вперед собаку…

— Товаришу капітан!

Шапошников тихим, владним голосом повторив:

— Пускайте!

Інструктор відстебнув баранчик з нашийника, і вівчарка, високо піднявши голову, з наставленими вухами, кинулась до сарая. Вона підбігла до дверей, рішуче всунула в темну щілину свою клиноподібну морду і прослизнула в середину сарая.

— Бачите, нікого! — сказав Шапошников.

Собака повернувся і сів біля ніг інструктора, підлесливо поглядаючи на нього і махаючи хвостом. Той зрозумів його і простягнув руку. Собака розкрив пащу і впустив на долоню» інструктора патрон від пістолета-автомата. Порушник перезаряджав зброю.

Обдивившись сарай, Шапошников знайшов у його задній стінці пролом. Через нього, відпочивши і покуривши (були знайдені сірники і недокурок), і зник порушник.

В міру віддалення від кордону, на твердій землі сліди ставали дедалі менш помітними і, нарешті, на кам'янистій стежці, яка вилась по південному схилу, серед виноградників колгоспу «Зоря над Тисою», вони зовсім зникли. Ставши на сліпий слід, собака вивів прикордонників на шосе і тут відмовився йти далі. Схоже на те, що порушник скористався машиною. А можливо, він тільки зробив вигляд, що скористався; можливо, пройшовши якусь відстань по шосе, він звернув убік і зараз швидко пробирається глухими стежками через приміські сади і виноградники до Явора.

— Комаров, шукайте слід в районі дороги! — наказав Шапошников інструкторові.

Собака пройшов кілометрів зо два по лівому узбіччю шосе, стільки ж по правому, потім він обшукав великий простір, що прилягає до дороги з обох боків, але слідів ніде не знайшов.

— Ех, Витязя б сюди, він би цей клубок зразу розплутав, — сказав хтось із солдатів, які йшли за начальником застави..

«Так, — подумав Шапошников, — без Витязя нам не обійтися».

— Продовжуйте розшук, Комаров, я скоро повернусь… Ремізов, Марчук — на коней!

Ковані копита розпалених коней, викрешуючи іскри, процокали по каменистій польовій дорозі, яка вела в гори, і скоро затихли в густій передсвітанковій темряві.

Труд прикордонника оцінюється не тільки тим, зумів він чи не зумів затримати порушників саме в момент переходу кордону. Чудовий майстер той, хто схопив ворога, не давши йому пройти по радянській землі і десяти кроків. Але добрий і той солдат, який, знайшовши хитрий слід порушника, переслідує його три, п'ять, десять годин, а може, й двадцять чотири години — і все-таки затримає або знищить. Хай ворог зуміє відірватися від переслідувачів на кілька годин, поставивши їх у надзвичайно незручні умови, хай він навіть безслідно зник — все одно нічого ще не вирішено: переслідування триватиме.

На світанні Громада вирішив сам піти по сліду довгожданого порушника. Поряд з ним ішов і майор Зубавін, що прибув на кордон за викликом. За ними на деякій відстані йшов прикордонний наряд.

Громада і Зубавін мовчки пройшли прикордонну зону, колгоспні сади, піднялись по стежці, яка перетинала виноградники, і вийшли на автомагістраль, в тому місці, де слідчий собака відмовився брати слід. Тут вони, не змовляючись, зупинились, подивились вліво і вправо — на асфальтоване покриття дороги, на акуратні, посипані свіжим піском узбіччя, на білі з чорним шляхові покажчики: десь тут почався новий, невідомий їм шлях лазутчика.

Першим порушив мовчанку Громада:

— Точно держав курс, мерзотник!

— Так, впевнено йшов, як у себе вдома, — відгукнувся Зубавін.

— Авжеж… Значить, добре знає місцевість. Значить, він житель Явора, з емігрантів, або…

— … Або добре зорієнтований, — продовжував міркування генерала Зубавін. — Цей маршрут він накреслив собі ще в ті дні і тижні, коли готувався до переходу кордону.

— Можливо, — згодився Громада. — А на дорогу вийшов, щоб замести сліди.

— І скористуватися попутною машиною.

— А може, й не попутною…

— Так, — підхопив Зубавін, — не виключено,