Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

Про всяк випадок він не випускав із рук “посередника”.

— У сараї — це точно… — пробурмотів Портнов.

Видно було, що він силкується пригадати й не може. Він сказав:

— Точно… Повели вони мене в сарай, та що було далі, хотів би я знати. Звідкіля тобі відомо про сарай?

— Так я ж сидів за стіною, підглядав. У них у сараї стояв “посередник”, яким вони гіпнотизували! Спершу вас, потім вашого шофера, а потім ви взяли “маленький посередник” і поїхали. Не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю, анічогісінько не пам’ятаю, — відповів інженер.

Він блукав поглядом по столу, намагаючись зачепитися за що-небудь, згадати хоч якусь дрібницю, заповнити бодай чим-небудь чотиригодинний провал у пам’яті. Він знову спітнів, наче викупався, але вже не говорив про кімнати для потіння.

— Вони гіпнотизують, — шепотів Стьопка. — Вони вже всіх-всіх — і міліцію, і пошту, і міськрадівських… Вони хочуть послати сигнал по вашому телескопу своїм кораблям на орбіту, о восьмій вечора. Вони телескоп називають “навідником”, розумієте? Не смикніть!! — Він одсунув коробку.

— Що? — скрикнув інженер. — О двадцятій годині?! — Його погляд нарешті зачепився за щось на столі. — Як тебе звати? А-а, Степаном? — Він узяв зі столу календар, покрутив, поставив. — А оце що — маленьке?

Стьопка заходився пояснювати: радіостанція така, її приліплюють у роті, до піднебіння. А цією, коробкою людей гіпнотизують, вони тільки встигають ухопитися за серце — і все. Але коробка також і знімає гіпноз, якщо смикнути за коротку ниточку. І він, Стьопка, саме так і звільнив Вячеслава Борисовича від гіпнозу. Вони називають штуковину “малим посередником”…

Він розповідав поспіхом, не дуже послідовно, бо дорога була кожна секунда. Чортівня! Портнов виявився дуже дивною людиною. Зрозумівши, що самих пришельців ніде не бачили, він раптом зареготав і крикнув:

— Правильно! Якого біса тягати в Космосі тлінне тіло, коли можна обмежитися свідомістю! Молодці!

Він схопився, пробіг од вікна до стіни, знову до вікна, постукав по склу й пробурмотів незрозумілим тоном, чи то злим, чи то веселим:

— Так що? Проблема контактів! Спершу ти мене повози, а потім я на тобі покатаюся…

— Вячеславе Борисовичу, треба скоріше, — нагадав Стьопка.

— Так-так, я дещо придумав… — Він повернувся, одним махом опинився за столом і з тим самим незрозумілим виразом поглянув на Степана. — Будемо вважати, що твій приятель не доїхав до міста. І що відповідальність за долю Землі навалилася на наші слабкі плечі. Відпочинь хвилин п’ять… — І почав швидко писати у великому блокноті. — Зараз ми придумаємо для них дещо цікавеньке… Жартівники! Навідник їм знадобився… Так зневажати благородний інструмент!

Степан зазирнув через його плече. Він швидко написав угорі на аркуші: “Інструкція, як зіпсувати телескоп” — і відразу ж густо закреслив цей напис. Стьопка подумки похвалив його: про диверсію говорити вголос було не варто. Якщо вже ц є підслухають, не помилують… Він, напевно, вдесяте згадав розмову, яку сам підслухав, сидячи під кожухом Сура. Як Кисельов гримнув, коли Рубченко заїкнувся про телескоп: “Згадай про р-розпилювач!”

Він похитав головою. “Розпилювач” мав бути жахливою річчю — вся компанія перелякано змовкла після цих слів. Було приємно думати, що й вони можуть боятися. Аж ось Степан помітив на перекидному календарі своє ім’я, дрібно написане рукою Портнова.

На календарі було зроблено такий напис:

“1. Степан Сизов, 1,5 м, коренастий, чуб світло-русий, очі сірі, швидко блідне, стрижка “бокс”, 13–14 років.

Надійно ізолювати для акселерації, або +.

2. Завершення підготовки 19.40”.

— Ага, це мої прикмети, — сказав Стьопка. — Це ви писали під гіпнозом, так? (Інженер промимрив щось нерозбірливе собі під ніс). -А хрестик чому?

Перо нечутно бігало по аркушу. Не зупиняючи його бігу, інженер відповів:

— На вічну пам’ять. Ясно тобі? Тоді запни хустку як слід, ти ж дівчинка… — він тицьнув рукою наліво, в куток.

Куток був відгороджений завіскою. Там виявився умивальник і дзеркало. Стьопка зітхнув і вмився, — надто вже брудний був як для дівчинки. Втерся вафельним казенним рушником, запнув хустку. Скорчив у дзеркало гримасу — викапана дівчинка, огидно навіть. Стурбовано вискочив із кутка, підбіг до дверей… В коридорі — анітелець. Якщо т і підслухують, уже давно були б тут. Після пострілів — напевно. А втім, “слимак” сам не повинен нічого чути, для розмови т і лягали й заплющували очі.

Вячеслав Борисович ще писав. З вікна нічого цікавого не було видно — нерухомо стояли припилені берези, а телескоп і прохідна були з іншого боку, за рогом. Монотонно стукотів десь мотор. Стьопка згадав про зброю й зарядив обидва пістолети. В один уклав вистрілені два патрони, а в другий усю обойму. Повагавшись, поставив “посередник” на стіл. Вячеслав Борисович з тріском видер аркуш із блокнота й сказав:

— Дай і мені одну іграшку. Дякую… — і з огидою засунув пістолет у кишеню. — Боюся, що він мені знадобиться ще до заходу сонця. “Посередника” залишаєш, це правильно… А оце, — він простяг списаний аркуш, — прочитаєш за ворітьми, у безпечному місці. Сховай надійно. І тікай звідси скоріше. Іграшку раджу тримати за пазухою, до часу, — прочитаєш у папері, до якого. Сиди в безпечному місці, подалі звідси, на очі людям не навертайся. Годинника в тебе немає? Візьми мого. Йде точно.

Стьопка знизав плечима, але годинник усе-таки взяв.

Лиха година! Як йому не хотілося знову залишатися самому! Він похмуро згорнув аркуш, сховав за пазуху. І раптом Портнов сказав:

— Ти знаєш, хто я? Надувенна жаба.

— Як? — перепитав Стьопка.

— Надута жаба, по-сербському. Я ж забув про Благово!

Він осяйно усміхнувся, і Стьопка зрозумів, що тікати нікуди не треба. Слово честі, це було чудово!