Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

Ми вийшли на галявину, і зненацька мене вхопила чиясь холодна рука. Потягнула за собою.

Мавки.

Вони танцювали навколо величезного дерева — напівпрозорі дівочі постаті у сіро-блакитному тумані. Дивним був їхній танок. Вони не ходили колом і не трималися за руки, як я собі уявляла. Вони рухалися — кожна окремо і всі водночас. Мовчки, під якусь мелодію, яку чули тільки вони. Спершу повільно й чуттєво, потім швидше, швидше, швидше… Потім дехто падав, дехто завмирав, а дехто обережно продовжував рух. Крок, повільно вгору рука, крок, рука донизу. Інші приєднувалися. Крок. Рука. Крок. Дві руки. Потім танок ставав божевільним. Ламані різкі рухи з елементами м’якого стриптизу. І знов застигання. І знов крок.

Це було дивно. І заразом страх як гарно. Білі, напівпрозорі, трохи ламані й незрозумілі постаті. Танок під музику Лісу. Я дивилася на це довго, поки не зрозуміла, що холодна рука й далі тягне мене — вони запрошували мене танцювати. Тю, бабцю, подумала я, казали ж, що кожного разу все по-іншому. А ви ж танцювали з мавками.

Я подивилася на ту, що тягнула мене. У довгій білій одежині, з сірими косами і величезними очима. Дуже гарна дівчина. От тільки бліда. Загалом, схожа на мене. Добре, потанцюємо, сестричко.

Я стала біля дерева.

Аж до мене знову доторкнулися.

Я обернулася — і ледве не розцілувала

Мавку.

Нашу Мавку.

Ту, що прийшла до нас одної похмурої днини, ту, що уважно дивилася, як я пишу, і цим допомагала мені, ту, що любила співати свої пісні разом з колонками, ту, яку ми з Елвісом любили і за якою тепер сумували.

Вона взяла мене за руку й почала рухатися.

Я зрозуміла — треба просто рухатися разом з нею, синхронно.

Це було неважко. В юності я багато тусувалася по клубах і дискотеках. Тим паче, що майже одразу зрозуміла, під яку музику вони танцюють. А після першої хвилини незрозумілого дриґання навіть почула її — музику Лісу. Вона була тиха. Точніше: її не було взагалі. Та якщо всі ті ледве чутні звуки, що линули в повітрі, об’єднати докупи, то вийде саме те. І саме тому танок мав такий химерний ритм. Музика Лісу не може бути ритмічною, мелодійною, послідовною. Вона просто є — і під неї треба рухатися.

Мені сподобалося.

Я ледве не забула, навіщо я тут, але забути мені не дозволила Мавка. З кожним кроком вона далі й далі тягла мене далі від центру галявини. Дуже не хотілося кидати танок, якого тільки що навчилася танцювати. Але треба було. Тим паче, що цього хотіла наша Мавка.

Вона витягла мене на краєчок галявини, притисла до губів палець, наказуючи мовчати, й кивнула на стежку. За два кроки від галявини чекав на мене Елвіс. Хоча ні, не чекав.

Він, роззявивши рота, дивився на Мавку і млів. Бідака, він так скучив за нею.

— Приходь у гості, — швидко прошепотіла я їй.

Не знаю, чи зрозуміла вона, проте усміхнулася, кивнула й, танцюючи, пішла геть.

— А вона гарна, — прошепотів мені Елвіс.

Я хитнула головою, відганяючи звабу лісового танцю. Якби не Мавка, то я танцювала б тут довіку…

— Дуже гарна, — мовила я, — вона сказала, що якось зайде у гості.

— Чесно? — зрадів Елвіс.

— Чесно. Але щоб вона прийшла в гості, треба вибратися звідси.

— Тоді бігом, — вирішив Елвіс, — що далі в ліс, то ближче виліз.

І ми швидко закрокували у темну глибінь Лісу.

Ми пройшли повз галявину. Щось на ній було, на цій галявині. Хтось був. Хтось, кого не видно й не чутно, той, хто не хоче нам добра, але й не збирається чинити лихо, просто сидить і дивиться у наш бік. Я відчула його. Це було так, наче відчуваєш поруч із собою привида. Я добре пам’ятала це відчуття. У нашому дитсадку колись жив привид. Мешкав у маленькій комірці на першому поверсі, полюбляв гуляти кімнатами. Ніколи не виходив надвір. Ми відчували його — діти відчувають багато чого з того, що навчили себе не відчувати дорослі. Він був добрим привидом, частенько сидів поруч із нами, намагався спілкуватися. Ми пробували гратися з ним. Здається, тоді у нас нічого не вийшло, проте ні йому, ні нам не було сумно чи нудно.

Такий само хтось сидів на галявині. Може, привид, а може, один із тих лісових духів, якими лякала нас бабця. Якщо це дух, то бабця перебільшувала. Вони зовсім не страшні. (Принаймні поки ми до цілі не дійшли). Як на мене, то бабця взагалі перебільшила небезпеку Лісу. Може, зазвичай він і не такий гостинний, але сьогодні здавалося, ніби він усміхається нам.

Ми йшли далі й далі. Стежка вела прямо, лише іноді звертала: раз — праворуч, раз — ліворуч. Тому я сподівалася, що рухаємося ми у потрібному напрямку. Навколо чулися дивні звуки: музика, виття, дзвінкий сміх, гупання копит, рохкання, хропіння, чиїсь важкі кроки. Мені постійно хотілося зійти зі стежки — просто зазирнути за кущі, аби побачити, що за дивні створіння тусуються там, але Елвіс, який, здається, мав більше клепок у голові, тягнув мене далі.

Я вже почала думати, що все виходить якось аж надто просто, коли ми знову вийшли на галявину. На ту саму галявину, де був хтось.

— Елвісе, — прошепотіла я, — ми тут уже були.

— Та ні, — невпевнено поглянув він на мене, — просто у темряві всі галявини однакові.

— У тебе ж зір кращий, — знизала я плечима, — скажи: ти вже бачив сьогодні цю галявину?

— Вона просто дуже схожа.

Елвіс