Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

видно, що ви солідний чоловік, а не який-небудь фанфарон, що тільки й бігає за дівчатами. Еге, я могла б вам розповісти про сумні хвилини в житті людини! От і за свою дівчинку, за Янічку, починаю турбуватись. Адже вона сама-самісінька в цілому світі, немає в неї близької людини, ну, звичайно, крім мене; її мати, небіжчиця, була моєю сестрою. Я кажу Яні: виходь заміж, немає щастя в світі, окрім подружніх пут. Та й дівчина порядна, охайна, моторна, дивлячись на неї, не один вже облизувався. Але вона — де там! Нинішнє покоління чоловіків нічого не варте, а Янічка прагне знайти чоловіка солідного, розумного. Так вона й каже. І я за це її хвалю, бо так і треба, як ви гадаєте, пане капітан?

— Так… Це правда… — погодився Войта понуро.

— А що я вас ще хотіла запитати: у вас тільки одна кімната? Одна. Гм, малувато, чи не так? А в Празі усе ще ота житлова криза існує? Існує. Яке це мучення! Я вам скажу, будь я міністром або ще кимось, то за всі гроші, звідки б вони не приходили, будувала б тільки квартири, щоб люди женилися і закладали сім'ї. Все це окупилося б тому міністрові, бо народжувалися б діти, а де діти, там народ не вмирає, отож! Ну, я вже побіжу, пане капітан, хочу ще у селян дістати яєчок дівчинці на дорогу. Закінчився вже для неї, бідолашної, відпочинок, о пів на четверту треба бути на вокзалі, пане капітан, о пів на четверту, а я навіть і проводжати її не можу, мусить сама йти, адже мені треба вечерю готувати…

Вона зітхнула і ступила на сходи. Але їй назустріч розігнався надпоручик Курка з величезним букетом. Галантно вклонився.

— Я нарвав для Янічки квіти, на прощання, — із сумом у голосі мовив він. — Вона випадково не вдома, не в кімнаті?

Крихкотіла куховарка лупнула на нього очима.

— Нема її вдома. А крім того, вона збирається в дорогу. І взагалі мушу вам сказати, пане капітан, що мені не подобається, коли хтось обскубує у саду квіти, адже їх посадовили не для вас, та й пов'януть вони, поки Янічка доїде додому.

Вичитавши надпоручикові, тітка Вожена залишила його і попрямувала до брами.

Курка сплюнув. За спиною в нього почувся неголосний сміх.

— Сховай це для Боженки, або для Іржини, або… та хіба я знаю, як їх усіх звуть, — сказав Войта. — Тут тобі, друже, не пощастить.

Курка з досадою кинув букет через поручні веранди на стіл.

— Шкода. Це така дівчина, я тобі скажу! До самої смерті лаятиму себе, що не пощастило обкрутити. Не шкір зуби. Хіба ти розумієш, що таке справжня жінка!

— А я й не шкірю зуби, — тихо заперечив Войта. Курка раптом здався йому нестерпно огидним.

— Тут тобі лист прийшов, — буркнув надпоручик, кинувши на стіл пожмакану листівку, і почвалав кудись за ріг будинку.

Войта із злістю відзначив, що там вікна Яниної кімнати.

Байдуже перевернув листівку. Текст був надзвичайно лаконічний:

«Ти живий, чи готувати некролог? Л.».

«Любош», — упізнав Войта. Найближчий «цивільний» приятель, журналіст Любомир Гейна або «лагідний репортер», як він його називав.

«Ну, звичайно, востаннє я писав йому місяць тому», — згадав Войта. Зайшовши до їдальні, він дістав із спеціального кошика листівочку з видом на Шумаржов і тут же написав:

«Живий. В.».

Листівку сунув у кишеню. «По обіді відправлю, — подумав про себе, — з вокзалу…»

Зробивши це, Марек, прагнучи скористатися з незвичайної тиші і спокою навколо, повернувся до шістдесяти чотирьох клітин і до своїх умовиводів.

«Тепер, хлопче, тепер. Саме тепер треба звести увесь матеріал в одне, наочне ціле. Інакше в ньому можна потонути».

Проспівавши, мабуть, разів двадцять пісеньку про трагедію дівчини, що клала троянди в домовину свого коханого, Войта розставив чорні й білі фігурки на вихідних позиціях, потер руки, відчуваючи справжню насолоду від задачі, яку мав розв'язати. Справді, Войта над усе любив оцей момент, коли з хаотичного нагромадження уривків і уламків починає складатися цілісна картина події, коли із сплетіння рис і ліній починає проглядати виразне, зрозуміле креслення.

Він запалив сигарету.

«Назва партії «Шумаржовська гра стрільців»… Який же буде перший хід?» — Войта замислився. Коли і де з'явилася перша призвістка трагедії, що розігралася тут протягом неповних двадцяти чотирьох годин?

Так, там: перед Войтою виник чадний від тютюнового диму пивний зал. Позавчорашній вечір. Тламіха саме викинув бешкетника Здобинського, коли жінка біля наріжного столу скрикнула і показала на вікно…

Войта посунув першу фігурку.

* * *

«Сьогодні я вже знаю, хто тоді крадькома, обережно заглядав у вікно. Це був чоловік у світло-коричневому костюмі. У нього в паску була зашита матер'яна реєстраційна картка з написом «Деп. IV — 377». Віднині називатимемо його «агент». І от звідси починає розвиватися ця подія.

Агент приїздить до Шумаржова. Безперечно, з важливим завданням. Приїздить не сам, його прикриває, страхує інша людина — «резерв». Коли вдаються до такого методу? Тоді, коли агент має вперше встановити контакт з незнайомою досі особою. Саме так було і тут.

Агент підготовлений до операції добре. Він чудово знає, кому і як повинен відрекомендуватись. Для цього й носив при собі розпізнавальний знак». — Войта обережно дістав з паспорта ліву половину старого лотерейного квитка…

На місце агент прибув за день до події. Він оглядав місцевість, спостерігав за «своєю» людиною, обдумував, як краще непомітно зустрітись. І робив усе це з чагарів над пиварнею, де звалище цегли.

Нарешті агент вирішує, що уже все готове. Затемна спускається, звичайно, маючи намір зійтися з «своєю» людиною вночі. Ще раз перевіряє ситуацію в пивному залі, і тут добропорядна жіночка, що кинула випадковий погляд на вікно, помічає його. Агент тікає до своєї позиції,