Читати книгу - "Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль"

Але я, старий вояк і давній товариш Голмса, певна річ, не вважав можливим залишити його в таку мить. Понад півгодини ми сперечалися про це, сидячи в ресторані Страсбурзького готелю, і тієї ж ночі вирушили далі, до Женеви.

Цілий тиждень ми із задоволенням блукали долиною Рони, а потім, минувши Лейк, попрямували через перевал Гемма, ще вкритий глибоким снігом, і далі, через Інтерлакен, до села Мейрінґен. Це була чудова прогулянка — ніжна весняна зелень унизу й білизна незайманих снігів угорі, над нами. Але я не сумнівався, що ні на одну хвильку Голмс не забував про загрозу, що нависла над ним. У затишних альпійських селищах, на відокремлених гірських стежках — усюди я бачив у його швидкому, пильному погляді, як уважно він вивчає обличчя кожного зустрічного мандрівника, а також те, що він твердо переконаний у невідворотності небезпеки, що переслідує нас.

Пам’ятаю такий випадок: ми проходили через Гемму та просувалися берегом задумливого Даубу, аж раптом велика кам’яна брила зірвалася зі скелі, що височіла праворуч, скотилася вниз і з гуркотом занурилася в озеро позаду нас. Голмс вибіг на скелю і, витягнувши шию, почав озиратися навсібіч. Марно провідник запевняв його, що навесні обвали кам’яних брил — звичайнісіньке явище в тутешніх краях. Голмс нічого не відказав, але всміхнувся мені з виглядом людини, котра вже віддавна передбачила ці події.

І все ж при всій своїй обережності він не вдавався до зневіри. Навпаки, не пам’ятаю, щоб мені хоч колись доводилося бачити його в такому життєрадісному гуморі. Він знову й знову повторював, що, якби суспільство позбулося професора Моріарті, він із радістю припинив би свою діяльність.

— Мені здається, я маю право сказати, Ватсоне, що не зо­всім марно прожив своє життя, — сказав детектив. — І навіть якби мій життєвий шлях мав обірватися сьогодні, я все ж зміг би озирнутися на нього з відчуттям душевного задоволення. Завдяки мені повітря Лондона стало чистішим. Я брав участь більш ніж у тисячі справ і переконаний, що ніколи не зловживав своїм впливом, допомагаючи невідповідній стороні. Останнім часом мене, правда, більше приваблювало вивчення загадок, заданих нам природою, ніж ті поверхневі проблеми, відповідальність за які несе недосконалий устрій нашого суспільства. Того дня, Ватсоне, коли я увінчаю свою кар’єру затриманням або знищенням найнебезпечнішого та найталановитішого злочинця в Європі, вашим мемуарам настане край.

Тепер спробую коротко, але точно викласти ті дрібниці, що ще залишилися нерозказаними. Мені нелегко затримуватися на цих подробицях, але вважаю за свій обов’язок не пропустити жодної з них.

3 травня ми прибули в селище Мейрінґен і зупинилися в готелі «Англія», який у той час тримав Петер Штайлер-старший. Наш господар був чоловік тямущий і чудово розмовляв англійською, адже близько трьох років прослужив кельнером у готелі «Ґровнер» у Лондоні. Четвертого травня по обіді ми за його порадою вирушили удвох у гори з наміром провести ніч у селі Розенлау. Господар особливо рекомендував нам оглянути Рейхенбахський водоспад, розташований приблизно на половині підйому, але дещо вбік від стежки.

Це дійсно страшне місце. Гірський потік, що роздувся від талих снігів, спадає в бездонну прірву, і бризки злітають із неї, немов дим із палаючої будівлі. Розщелина, куди потрапляє потік, оточена блискучими скелями, чорними, як вугілля. Внизу, на незмірній глибині, він звужується, перетворюючись у пінистий, кипучий колодязь, що постійно переповнюється й із страшною силою викидає воду назад, на зубчасті скелі довкола нього. Безперервний рух зелених струменів, що з невпинним гуркотом падають униз, щільна, збурена завіса водяного пилу в невпинному вирі злітає вгору. Від цього постійного гуркоту та круговерті в будь-кого запаморочиться голова.

Ми стояли біля краю, дивлячись у прірву, де виблискувала вода, розбиваючись далеко внизу об чорне каміння, і слухали бурмотіння, що долинало з безодні, схоже на людські голоси.

Стежка, якою ми піднялися, була прокладена півколом, аби дати туристам змогу краще бачити водоспад. Але вона закінчувалася урвищем, і подорожньому доводилося повертатися тією самою дорогою, якою він прийшов. Ми саме збиралися повертатися, аж раптом побачили хлопчика-швейцарця, який біг до нас назустріч із листом у руці. На конверті стояв штемпель того готелю, де ми зупинилися. Виявилося, що це лист від господаря, адресований мені. Він писав, що практично за кілька хвилин після нашого відходу в готель прибула англійка, котра перебуває на останній стадії сухот. Вона провела зиму в Давосі, а тепер їхала до своїх друзів до Люцерна, але раптово в неї пішла горлом кров. Мабуть, жінці залишилося жити не більше кількох годин, але для неї було б великою втіхою бачити біля себе лікаря-англійця, і якби я приїхав, то... і таке інше. У постскриптумі містер Штайлер додавав, що він і сам буде мені вкрай зобов’язаний, якщо я погоджуся допомогти, бо приїжджа леді категорично відмовляється від послуг лікаря-швейцарця, і що на ньому лежить величезна відповідальність.

Я не міг не відгукнутися на цей заклик, відмовити в проханні співвітчизниці, котра вмирала на чужині. Але водночас я боявся залишити Голмса самого. Однак ми вирішили, що з ним у ролі провідника та супутника залишиться підліток-швейцарець, а я повернуся до Мейрінґена. Мій приятель мав намір ще трохи побути біля водоспаду, а потім тихцем податися через пагорби в Розенлау, де я мав до нього приєднатися ввечері. Відійшовши трохи, я озирнувся: Голмс стояв, притулившись до скелі, і, схрестивши руки, дивився вниз, у прірву. Тоді я ще не знав, що більше ніколи не побачу свого приятеля...

Спустившись униз, я ще раз обернувся. З цього місця водоспаду вже не було видно, але я ще розгледів стежку, що вела до нього, вона в’юнилася вздовж виступу гори. Цією стежиною швидко крокував якийсь чоловік. Його чорний силует чітко виділявся на зеленому тлі. Я помітив його та підмітив незвичайну швидкість, із якою він підіймався, але я дуже поспішав до моєї хворої, тому незабаром про нього забув.

Приблизно за годину я дістався до нашого готелю в Мейрінґені. Старий Штайлер стояв на дорозі.

— Ну, що? — спитав я, підбігаючи до нього. — Сподіваюся, їй не гірше?

На обличчі господаря з’явився подив, брови піднялися. Від цього в мене завмерло серце.

— Отже, це не ви писали? — спитав я, сягнувши до кишені по листа. — У готелі немає хворої англійки?

— Ну, звісно ж, немає! — вигукнув він. — Але що це? На конверті стоїть штемпель мого готелю?.. А, розумію! Мабуть, того листа написав високий англієць, котрий прибув незабаром після вашого відходу. Він сказав, що...

Але я вирішив не чекати подальших пояснень власника готелю. Охоплений жахом, я вже біг сільською вулицею до тієї самої гірської доріжки, з якої тільки-но спустився.

Спуск до готелю зайняв у мене годину, і, незважаючи на те, що я біг щодуху, минуло ще дві, поки