Читати книгу - "Муравлик Ферда, Ондржей Секора"

довгі куски матерії, намазують їх трохи клеєм, а тоді сповивають сонну дитинку так, щоб ані волосинка не виглядала. Роботи при цьому в них невпрогорт, це зрозуміло. А наступними днями лялечку треба провітрювати й вигрівати, аж поки з неї вилупиться справжній мурашка.

І от що сталося. Трумбелінек такий причепа. Всюди лізе, скрізь устромить носа, увесь час йому хтось має зауважувати, щоб він дав спокій. А саме того дня Трумбелінек прийшов до спочивальні й почав там чіплятися до сонних малят. Тягав їх за чубчики, одкривав їм очі, лоскотав загорнуті лялечки й усіляко намагався їх збудити.

— Бачили такого шибеника? — закричала одна нянечка, не відриваючись від роботи.

— Проженіть того хлопця! — сказала друга.

— Давайте провчимо того хлопчака! — мовила третя. Вона тримала в руці кінець намазаної клеєм пелюшки і — лясь! — вдарила ним Трумбелінка по спині. Та ще й сказала йому навздогін:

— Утікай, за тобою — рогатий!

Трумбелінек був дурненький і повірив, ніби за ним справді женеться щось рогате, й помчав щодуху. Приліплена пелюшка летіла за ним, як змій, і кожен думав, що той змій тримає Трумбелінка й хоче його, мабуть, з’їсти.

Тільки Ферда зрозумів, що це — пелюшка, й тепер із насолодою відплатив Трумбелінкові. Відшмагав його скільки було сили. Помстився за кривду, якої зазнав тоді, коли грав перед дітьми бабу-ягу.

Тож вийшло добре. Трумбелінек був покараний не тільки за те, що будив немовлят і лялечок, але й за те, що тоді набив Ферду. І на здоров’я йому!

Добре, що хоч не довелося відносити його на ношах. Але днів зо три ще після цього Трумбелінек таки погладжував собі побите місце.

СТАЛАСЯ КРАДІЖКА, АЛЕ КУРИГОЛОСКО В ТОМУ НЕ ВИНЕН

Після того як це сталося, довго ще всі казали:

— Пам’ятаєте, як тоді було з Куриголоском!

Але, слово честі, Куриголоско в цьому й справді був не винен. Він просто того дня тільки вартував.

— Куриголоску, збирайся, будеш вартувати біля нянечок! — наказали йому.

І Куриголоско пішов. Нянечок неодмінно хтось повинен супроводити. Коли вони йдуть з лялечками на сонечко, хтось завжди має стежити, щоб їхня дорога ноша не пропала. Досить нянечкам забалакатись — і маєш лихо. Ворог може чигати за найближчим камінцем, і спробуйте наздогнати його тоді, як він тікатиме з украденою лялечкою!

Куриголоско йшов вартувати вперше. Було йому це дивно.

— Я взагалі не знаю, що робитиме злодій з украденою лялечкою? — питався він високим голоском у нянечок.

— Що він робитиме? Те саме, що й ми. Ходитиме з нею на сонечко, як і ми, вигріватиме, щоб лялечці всередині гарно спалося й щоб потім з неї вийшов гарний і здоровий мурашка, — пояснювала йому найстарша нянечка.

— А той новий мурашка від них накиває п’ятами! — переможно докинув Куриголоско.

— Де там! — заперечила йому нянечка. — Розумієш, коли такий мурашка вилізе з лялечки в чужому гнізді, то він не знатиме, що він у чужому гнізді. Там, де виліз із ляльки, там, значить, він народився, там — і його дім. І одразу ж почне працювати в тому мурашнику, в якому народився, і навіть не подумає, що належить до іншого. Тому мурашки, в яких удома мало робітників, ходять красти лялечки, щоб їм з таких накрадених лялечок виросли старанні робітники.

Отакі справи. Тепер ми всі знаємо, чому з нянечками повинна завжди ходити охорона.

Обережно й помалу вийшли нянечки того дня на сонечко, тихесенько порозкладали лялечки, й самі теж почали вигріватися. Тут раптом Куриголоско запищав:

— Ходіть сюди, ходіть сюди, оця лялечка має крила! — і показував на одну лялечку, хоч мав у цей час вартувати.

Це велика подія. Муравлик з оцієї лялечки вже має крила. Биймося об заклад, що скоро вже з лялечок почнуть вилуплюватися мурашки.

— Дівчата, а йдіть подивіться, як це ми самі не помітили?

Усі нянечки збіглися до лялечки, під плівкою в якої ледве виднілися крила.

— Справді, подивіться, Куриголоско не помилився. Тут, і тут, і там уже видно крила. Ура! Мабуть, і в інших наших лялечок уже скоро будуть крила!

Швидко обернулися до лялечок — і скам’яніли від жаху. Лялечок не було. їх украли.

Вибухнув плач і нарікання.

— Куриголоску, це ти винен! — накинулися засмучені нянечки на Куриголоска.

— Навіщо ти нас кликав? — плакали.

— Ми будемо на тебе скаржитись, — погрожували нянечки й мало не набили його.

Так завжди буває, коли щось станеться, одразу ж шукають, на кого б скласти провину.

Тільки Куриголоско, бідолаха, нікому нічого не вичитував і тихо, але високим голоском шептав:

— Це нещастя, це нещастя!

Дуже сумні повернулися вони додому.

ХТО ЗВЕЧОРА ПЛАЧЕ, ТОЙ УРАНЦІ СКАЧЕ

Потоки сліз текли в мурашнику. Схвильовані мурашки метушилися й говорили між собою тільки про злодіїв, але королеві про це нічого не сказали, бо це могло б коштувати їй життя.

Що мали робити? Чи вистежувати, чи починати війну? А проти кого? Адже злодії не відомі.

Найдужче плакав Куриголоско — бідолаха був би всі очі виплакав, якби не прийшов Ферда й не втішив його:

— Не плач, Куриголоску, ми все владнаємо! Ходи зі мною, зробимо це так, щоб ніхто не бачив!

Куриголоско витер сльози й робив усе, що наказував йому Ферда. Спершу вони знайшли кілька дерев’яних цурок, таких завбільшки як лялечки. Потім пішли до спочивальні, набрали там пелюшок і загорнули цурки, щоб ті були схожі на справжні мурашині лялечки. Потім прив’язали всі «лялечки» до одного каната, взяли з собою ще горщик з клеєм і побігли на місце, де сталася та велика крадіжка.

Там цурки-лялечки намазали клеєм, поклали на землю, а самі полягали віддалік і вдали, ніби сплять.

Ще й хвилини не минуло, а вже з-під усіх травинок і листочків навколо почали виглядати мурашки-злодюжки.

— Які чудові лялечки! — говорили вони між собою.

Але ніхто з них не наважувався підійти — всі ще ховалися.

— Починай хропти! — зашептав Ферда. — Вони посміливішають.

— Зараз, — потихеньку відповів йому Куриголоско.

І вони обидва одразу ж почали хропти, наче на змагання. Один хропів