Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

***

Машина їхала повільно, а вона дивилася у вікно. Будинки, перехожі, багато-багато листя і несподівано сонячний день. В голові досі звучав веселий голос Віти. Молода, енергійна, смілива. А ще готова прийти на допомогу. Це важливо в наш час. І було щось таке, що не давало викинути дівчину з голови.

З подивом вона зрозуміла, що Віта нагадує їй саму себе в молодості. І хто знає, як би склалося власне життя, якби в один прекрасний момент на життєвому шляху не попалая людина, яка змогла дати путівку в світле майбутнє.

Так, першого чоловіка вона завжди згадувала з ніжністю та глибокою вдячністю. Нехай і ніколи не палала до нього пристрастю. Для шлюбу це не головне. А ось повагу та взаєморозуміння, яких зараз так не вистачає багатьом парам, речч незамінні. Пристрасть, що виблискує, пеленою застелюючи весь світ, обов'язково спаде. І треба бути готовою залишитися один на один з реальністю. І якби не її Жан, то навряд чи б зараз вона сиділа тут та продумувала речі, яких літні леді в своєму розумі ніколи не зроблять.

- Ви впевнені? - тим часом м'яко запитав Дітмар, що сидів за кермом.

Як завжди... не обертаючись. Він прекрасно визначав настрій та побажання людини по її інтонації. Далеко не всі в потрібній ступені володіють голосом. Але зовсім трохи, нікчемне коливання... і все, ясно, що людині не по собі. І зовсім не обов'язково дивитися йому в очі. Так він може прийти в себе і спробувати впоратися з ситуацією.

Їй подобався Дітмар. Чудовий нотаріус та хранитель сімейних таємниць. Бере дорого, але й робить все добре. Чи не підкопаєшся.

- Впевнена в чому, мій друже? - запитала вона, трохи посміхнувшись куточками губ та зловила його погляд в дзеркалі заднього виду. - Що не варто робити настільки необачний вчинок?

«Мерседес» повернув. Повз пролетів джип на величезній швидкості. Вона бачила, що Дітмар скривився. Він терпіти не міг тих, хто не дотримується правил. Особливо, якщо це ставить під загрозу чиєсь життя.

- Не мені судити вас за необачність, - сказав він. - Бажання клієнта - закон. Але чи не розумніше залишити квартиру тільки для свого родича? Адже ви бачите цю дівчину лише вдруге в житті.

- Ти абсолютно прав, - погодилася вона, розкриваючи сумочку та дістаючи пудреницю. - Родичі - це чудово. Мені подобається хлопчик, він гарний, незважаючи на його сноба-батька. І мене радує, що він не слідує сліпо усім його вказівкам. Чинить опір. Але, бач...

Вона замовкла, провівши пальцями по щоці. Да уж, треба щось робити. Зважитися, чи що, на операцію? Ні, це занадто. Раптом потім буде ще страшніше та взагалі без маски не вийдеш на вулицю? А навіть старечій шкірі потрібні сонце, повітря і посмішки оточуючих.

Дітмар покосився на неї. Так-так, заінтригований. Видно навіть, як стиснулися руки на кермі. І знову в рукавичках. На цей раз вони тонше, ніж зазвичай. Але все одно... Педантичний, правильний німець в шкіряних рукавичках. Специфічна мрія будь-якої самотньої красуні.

- Він не зовсім добре контактує з оточуючими, - сказала вона. - І не з тими, з ким працює, ні. Там якраз порядок. Але друзів мало. Знайомих теж мало. Хіба це правильно для молодого симпатичного чоловіка тридцяти одного року?

- Усі чоловіки різні - незворушно відповів Дітмар, пригальмовуючи біля її будинку.

- Так, але не варто забиватися в шкаралупу соціофобії, - сказала вона трохи різкіше, ніж збиралася, і голосно клацнула пудреницею. - Я хочу подивитися, на що він здатний. Піде на все заради спадщини або ж зможе знайти компроміс?

- З жінкою? - скептично поцікавився Дітмар.

- Якщо не з жінкою, тоді з ким? - хмикнула вона. - З чоловіком було б занадто просто, мій любий друже. А тут треба докласти зусиль. І я хочу знати, як це буде.

- А раптом вона зуміє обвести його навколо пальця? - трохи повернувся до неї Дітмар, щоб подивитися прямо в очі.

- Я б на це подивилася, - почула вона свій тихий смішок. - Віриться слабко. Але голота на вигадки хитра. Якщо так - буде хороший урок.

- Тобто вам зовсім не шкода? - світлі брови Дітмара поповзли вгору від подиву.

Вона закрила сумочку і провела долонею по її опуклою боковинки.

- Як тобі сказати... В домовину я це все не заберу. Залишати лазівку, щоб змогла претендувати Ліка зі своїми незліченними співмешканцями, не збираюся. Все, що вважала за потрібне, я віддала в благодійні фонди. Жити залишилося небагато, мені вистачить. І є тільки ця квартира... Тому я хочу побавитися, Дітмар. Якщо бажаєш - спиши це на старечий маразм.

Нотаріус хмикнув. Ну да, всім би такий маразм.

- Значить, через тиждень? - уточнив він.

Кивок.

- Зібрати всю інформацію про Віталіну Сергіївну Футлярчик до завтра? - ще одне уточнення.

І знову кивок.

Деякий час мовчання. Зітхання. Вона простягла руку та відкрила дверцята.

- Проводжати мене не треба. Показуватися на очі Віті та моєму внуку - теж. Все повинно бути в секреті та йти за планом.

- А якщо піде щось не так? - хрипко запитав Дітмар.