Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Усі базікали про Тару Гатчинс, хай навіть не називаючи імені. Вона була мертва дівчина, жертва вбивства, зарізана місцева. Люди говорили про анонімні телефонні лінії та невідкладну терапію для всіх, кого ця подія вибила з колії. Асистент, що вів курс іспанської, нагадав їм про можливість користуватися службою супроводу в кампусі після настання темряви. «Я був за крок звідти». «Я була там приблизно за годину». «Я щодня проходжу повз те місце». Алекс чула, як щоразу повторюються одні й ті самі слова. Усі були стурбовані та трохи ніяковіли — ще один доказ того, що Нью-Гейвен ніколи не стане Кембриджем, хай скільки тут відкриють мережевих крамниць. Однак ніхто не здавався справді наляканим. «Тому що Тара не була однією з вас, — подумала Алекс, збираючи торбу. — Ви досі почуваєтесь у безпеці».

Після заняття Алекс мала дві вільні години, які збиралася згаяти, заховавшись у кімнаті в гуртожитку, — з’їсти поцуплені бутерброди, написати звіт Сендоу, потім проспатися від бас-беладони, а тоді піти на лекцію з англійської. Натомість дівчина виявила, що знову прямує до Пейн-Вітні.

Перехрестя більше не було перекрите, натовп зник, але захисна поліційна стрічка досі загороджувала трикутну латку голої землі з протилежного від спортзалу боку вулиці. Перехожі студенти кидали на місце подій скрадливі погляди й поспішали далі, неначе соромились, що хтось помітить, як вони витріщаються на щось таке моторошне в холодному сірому сонячному світлі. Патрульна автівка припаркувалася, наполовину наїхавши на хідник, а з іншого боку вулиці завмер фургон новинарів.

Алекс могла уявити, скільки зібраних поспіхом нарад щодо мінімізації збитків провів сьогодні вранці Сендоу з рештою членів адміністрації Єлю. Вона не розуміла різниці між Єлем, Принстоном, Гарвардом і містами, де вони розташовані. Усе це були якісь неймовірні місця, вигадані містечка. Однак із жартів Лорін та Мерсі вона зрозуміла, що Нью-Гейвен і його університет вважали менш достойними називатися членами Ліги плюща, ніж інші. Убивство неподалік від кампусу, навіть попри те, що жертва не була студенткою, не могло слугувати хорошою рекламою.

Дівчина замислилася, чи перед її очима те місце, де Тару вбили, чи тіло бідолашної просто викинули перед спортзалом. Слід було розпитати про це коронера, коли він був під дією примусу. Утім, доводилося думати, що перший варіант вірогідніший. Якщо хочеш позбутися тіла, то не викидаєш його посеред людного перехрестя.

У голові спалахнула згадка про черевик Геллі — рожевий силіконовий капець, що зіслизнув з пальців із нафарбованими нігтями. Ступні в Геллі були широкі, пальці стискалися докупи, шкіра груба й мозоляста — єдина її негарна частина тіла.

«Що я тут роблю?» Алекс не хотілося підходити ближче до того місця, де лежало тіло. «Це був її хлопець». Так сказав коронер. Він дилер, у них виникла якась суперечка. Рани жахливі, але, якщо він був під кайфом, хтозна, що коїлось у нього в голові.

Утім, щось на місці злочину муляло й не давало їй спокою. Минулої ночі вона прийшла з Ґроув-стріт, але зараз стояла на іншому боці перехрестя, простісінько навпроти гуртожитків Бейкер-голлу та порожньої замерзлої латки землі, на якій знайшли Тару.

Із цієї точки все здавалося якимось знайомим: дві вулиці, із землі, де померла чи була покинута Тара, стирчать кілки. Можливо, щось здавалося інакшим через денне світло? Якесь фальшиве дежавю? А може, це витівки залишків бас-беладони в крові? Щоденники членів Лети рясніли застереженнями про те, яка вона потужна.

Алекс подумала про черевик Геллі, що на мить завис на пальці, а потім зі стукотом упав на підлогу їхнього помешкання. Лен повернувся до Алекс, натужно тримаючи розслаблене тіло дівчини; його руки ховалися під її пахвами. Полюбе тримав Геллі за коліна, притиснувши їх до стегна, наче вони танцювали свінг. «Ну ж бо, — сказав Лен. — Відчини двері, Алекс. Випусти нас».

«Випусти нас».

Вона відігнала спогади й подивилась на Сірих, що скупчилися перед спортзалом. Сьогодні їх було менше, і їхній настрій — якщо в них справді був настрій — повернувся до норми.

Наречений досі був тут. Попри затяті спроби не зважати на нього, привида важко було не помітити: накрохмалені штани, блискучі черевики, привабливе обличчя актора зі старих кінофільмів, великі темні очі й чорне волосся, зачесане з чола м’якою хвилею; враження псувала лише велика кривава віспина вогнепальної рани на грудях.

Він був справжній настирливий привид, Сірий, який може подолати шари Серпанку й повідомити про свою присутність: погрюкати в лобове скло й увімкнути сигналізацію на автівках на критому паркувальному майданчику, де колись стояла його родинна каретна фабрика і де він убив спершу свою наречену, а потім і себе.

Це була улюблена зупинка під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії. Алекс не дозволяла собі витріщатись, але краєм ока побачила, що Наречений відділився від решти й неквапом рушив до неї.

Час забиратися звідси. Алекс не хотілося зацікавлювати Сірих, а надто Сірих, котрі могли прибрати будь-якої фізичної форми. Вона повернулась до Нареченого спиною та кинулась до центру кампусу.

Коли опинилась у Вандербільті, дівчина ще була під кайфом. Почувалася слабкою, виснаженою, наче щойно одужала після найгіршого в житті тижневого грипу. Звіт деканові Сендоу може почекати. Однаково сказати їй майже нема чого. Вона поспить. Може, їй насниться літо. Алекс досі відчувала на пальцях запах м’ятного листя.

Вона заплющила очі й побачила обличчя Геллі: бліді брови випалені сонцем, на губі засохле блювотиння. Це Тара Гатчинс була винна. Білявки завжди змушували Алекс думати про Геллі. Та чому ж місце злочину здавалося таким знайомим? Що такого вона побачила на тій нещасній латці голої землі, затиснутої між потоками автівок?

«Нічого». Просто занадто часто засиджувалася допізна, занадто часто Дарлінґтон шепотів їй у вухо. Тара анітрохи не походила на Геллі. Наче погана підробка, дженерик[34] фірмової марки Геллі.

«Ні, — заперечив голосу голові — і це була Геллі, вона стояла на скейті, перекочуючись на широких ступнях з ідеальним відчуттям рівноваги. Шкіра в неї попеляста. Верх від купальника забризканий грудочками останньої їжі. — Вона — це я. Вона — це ти, якій не випав другий шанс».

Алекс вирвалася з полону сну. У кімнаті було темно, світло лилося з єдиного вузького віконця. Геллі вже давно немає, так само, як і людей, котрі завдали їй болю.

Але хтось завдав болю ще й Тарі Гатчинс. Хтось, кого не покарали. Поки що.

«Залиш цю справу детективові Тернеру. — Так каже той, хто вижив. — Спи спокійно. Відпусти. Зосередься на своїх оцінках. Подумай про літо».