Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

А ці люди стояли мовчки, збиті в гурт, і ждали на вовчий наступ. Але вовки недовго надумувались. Їхня жертва — олень не міг уже тікати, і надія на оленячу печеню була певніша.

Перший рушив у дальшу погоню вовк, що надбіг яром. Він скрутив у корчі і за хвилину подав свій ловецький зов. Тоді і решта зграї покинула стрільців і подалася за провідником.

Стрільці стояли далі непорушно і вслухувались у тишу ночі.

Врешті почули другий звук, зовсім не подібний до першого. Це вже не був крик, що взивав на поміч, ні скомління голодних кишок, а здушений, горляний гаркіт побідної бестії.

— Допали! — сказав Зварич і перший кинувся на край ліса.

За ним підбігли інші.

На залитім місячним сяйвом голім склоні гори відбулася лісова трагедія. Олень трапив, здається, на глибокий сніг, бо, втікаючи, завернув знову до лісу, з якого вибіг. Може, почув людей, може, думав, що тільки вони можуть спасти його. Звірина не раз шукає спасення біля людини.

Але вже не добіг.

Змучені ноги загрузли в снігу і відмовили послуху. Станув поза коліна в снігу і наставив безборонну голову до ворога. Ще коби хоч роги, гинув би бодай на трупах, а так це був тільки безнадійний відрух.

Перший вовк кинувся йому до гортанки, але відлетів як м’яч, відштовхнений лобом. Олень жахливо захропів і кинувся знову тікати. Та тим часом надбігла решта вовків. Як сталеві пружини згиналися луком вовчі тіла і скакали до оленя. Ще один, ще два відлетіло набік, один ледве кості позбирав, але це оленеві не помогло. Найбільший з вовків вибрав момент, коли олень скрутив голову, і скочив йому до горла. Олень пробував скинути його, струснув карком, станув дуба і рвонувся разом з вовком на горлі вперед. Але зробив тільки один скок і зі страшним стогоном звалився на землю.

Тоді на нього всіла ціла зграя і з охриплим гаркотом кусала, рвала, дерла ще живе тіло.

Хлопці стояли як закаменілі і з жахом дивилися на лісову трагедію, таку часту в наших Карпатах, а так рідко кимсь оглядану.

— Одинадцять! — сказав Зварич, порахувавши вовків.— Ех, коби можна було стріляти... Мусимо йти, бо вже пізня пора. Йдемо разом. За мною руш!

Стежа перейшла доріжку і півколом поза горб обминула вовків. Коли знову вийшла на рівне, вовки все ще бенкетували коло оленя. В місячнім сяйві, на білім снігу їх кровавий бенкет виглядав ще страшніше, як зблизька.

***

Підходили до мисливської палатки, звідки вийшли на стежу і де назад мала зібратися чета. Щойно тепер почув кожний перевтому, ноги тяжіли оловом, а голова сонно хиталася на в'язах.

— Коби-то Бог дав розум четареві,— зітхнув Качур,— і ми зісталися тут на ніч.

— А я хотів би тільки трохи відпочати,— обізвався Опока,— і йти аж до Зденьови. Там щойно можна виспатися добре.

— Думаю, що лишимось,— сказав Зварич.— Мені зовсім не усміхається ще тригодинна дорога. Я зараз-таки де-небудь кладуся і сплю.

— А про вовків забув? Перше розповідж, а потім спати! — повчав Качур.— Ото вуйко буде витріщувати очі. Не штука москалів побачити. Але вовка, і то не одного. Вуйко великого мисливого вдає. Скажу йому, може, піде на засідку коло того оленя.

Аж бадьоріше рухав ногами, так тішився, чого-то він не розповість...

Врешті мисливська палатка.

Серед густого смерекового лісу — невеличка вілла на полянці. Колись тут приїжджали мисливі на веселий, безжурний побут під час полювань. Тепер пусткою віє з кожного кутика. Часом тільки оживиться палатка, коли над нею трісне шрапнель або зайде сюди якась стежа. Може, ще діждеться, що до неї заїде якась вища команда. Тоді ще більше оживиться, бо і людей буде повно, і шрапнелі будуть частіше рватися.

Нині вона темна і тиха. Але хлопці знають, що не порожня. Темна, бо вікна позаслонювані, тиха, бо треба бути тихо.

Але на всякий випадок осторожно.

Стежа пристанула на краю поляни і приглядалася.

— Ви останьте, я піду перший,— сказав Зварич.— Якби щось до чогось, дорогу до Зденьови знаєте.

Вийшов на поляну і помаленьку підходив до хати.

— Стій! Хто йде? — крикнула невидна стійка.

— Петро Зварич, командант стежі.

— Клич?

Зварич звинув долоню в трубку і тихо промовив:

— Багнет.

А в свою чергу запитав:

— Відгук?

— Зденьова,— відказала стійка.— Пройди.

Із-за дерева, що росло біля хати, вихилив голову стрілець Мицик.

— Здоров, Петре! Добре, що ви вернули. Ми вже були неспокійні. Всі?

— Всі.

— Клич решту.

Зварич відійшов кільканадцять кроків і псикнув на решту стежі.

— Що ж тут у вас чувати? Всі вернулися? — звернувся до Мицика.

— Багато чувати, але, на жаль, не всі вернулися.

— Хто?

— Луцик і Житинський.

— Ранені чи полонені?

— Вбиті. Трапили на московську заставу, та дала сальву, і вони два згинули.

Смерть на війні не те, що в ліжку. Приходить ненадійно, вибирає одного чи більше здорових молодих людей і навіть жалю не лишає такого, як у мирний час. Кожний вояк уважає себе за засудженого на смерть, а коли ця смерть прийде — це тільки питання часу. Часом нема навіть враження смерти. Просто хтось десь відійшов, мов на відпустку або до іншого відділу.

Луцик. Прегарний товариш, добрий вояка, знаменитий командант стежі. Житинський. Веселий і все вдоволений. Ніколи не нарікав, не відказував. Відійшли. Нехай з Богом спочивають...

— А що ще? — спитав по хвилі Зварич.

— Піди подивися. Варто побачити. Зварич увійшов до палатки.

Зараз у першій кімнаті сидів за столиком четар Мельник і при свічці щось писав. Довкола нього покотом лежали стрільці і хропли на всі заставки.

— Товаришу четар, голошу слухняно: моя стежа виконала наказ і ціла вернулася.

Четар поволі підніс голову і встав.

— Дякую,— сказав своїм спокійним, холодним голосом.— Прошу сказати товаришам, нехай шукають собі місця і трохи відпічнуть.

Після того Зварич здав докладний звіт і теж пішов шукати місця, щоб розпростувати змучені кості.

Було в мисливській палатці три кімнатки. В першій була команда чети і повно сплячих, у другій було менше сплячих, але більше зимно, а на порозі третьої стояв «вуйко» Леонтинський з наїженою бородою і настромленим на кріс багнетом. Коло «вуйка» вже був Качур з рештою стежі і заглядав крізь двері в третю кімнату.

— Вуйку, а ви що так на остро? —