Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

— Точно не знаю, в чому вони полягають. Можу лише сказати власну думку: casus[2] Кертелена — це знищення майже всієї інформації, яка міститься в мозку людини. Мабуть, і тварини. Звісно, скалічені таким чином живі істоти мають загинути. І це спосіб простіший, швидший і ощадніший, ніж убивство. Мій висновок, на жаль, песимістичний. І це ще надто м’яко сказано... Ми в ситуації значно гіршій за них, до того ж із кількох різних причин. По-перше, живу істоту набагато легше знищити, як механізм чи технічний пристрій. Далі, вони еволюціонували в таких умовах, що одночасно змагались із живими істотами, й зі своїми металевими «братами», розумними автоматами. Отож — вели війну на два фронти, борючись і з механізмами адаптаційних пристосувань живих істот, і з кожним проявом тямущості розумних машин. Результатом такої боротьби, що тривала мільйони років, має бути цей універсалізм і досконалість нищівних дій. Боюся, що ми здатні їх перемогти, лише повністю знищивши, а це майже неможливо...

— Ви так вважаєте?

— Так. Тобто, звісно, максимально сконцентрувавши засоби, можна б знишити всю планету... але ж це не є нашим завданням. Не кажучи вже про те, що в нас не вистачить сил. Ситуація справді делікатна, оскільки — так розумію — ми є вищими інтелектуально. Ці механізми, здається, не репрезентують якоїсь розумової потуги, просто вони ідеально пристосувалися до умов планети... до нищення всього, що розумне, і всього, що живе. Самі вони, натомість, є мертвими. Тому те, що для них іще нешкідливе, для нас може бути вбивчим.

— Але звідки у вас ця певність, що вони не мають розуму?

— Я міг би ухилитися, виправдатися незнанням, однак скажу панові, що коли я в чомусь і впевнений, то саме в цьому. Чому вони не виявляють інтелектуальної потуги? От! Якби вона в них була, то вони б уже розправилися з нами. Якщо ви окините думкою всі минулі події на Реґіс від часу нашого приземлення, то зауважите, що в усіх цих випадках нема якогось стратегічного плану. Вони атакують несистемно та непередбачено.

— Ну... а спосіб, яким вони перервали зв’язок між Реґнаром і нами, а потім напали на розвідувальні апарати?

— Та вони просто роблять те, що робили тисячі років! Адже ті вищі автомати, котрих уже винищили, напевно, зв’язувалися між собою саме за допомогою радіохвиль. Перешкоджання в такому обміні інформацією, переривання зв’язку було одним із їхніх перших завдань. Вирішення напрошувалося наче само собою, бо металева хмара екранує так добре, як ніщо інше на світі. А тепер? Що нам робити далі? Ми мусимо захищати себе й наші автомати, наші машини, без яких ми були б нічим — а вони, натомість, мають повну свободу маневру, мають на місці практично невичерпні джерела для самовідтворення, можуть розмножуватися, якщо ми знищимо їх частину, і при цьому всьому їм не завдадуть жодної шкоди засоби, скеровані проти життя. Украй потрібного стає наша найпотужніша зброя: удари антиматерією... але вразити всіх таким чином не вдасться. Ви зауважили, що роблять поцілені? Просто розсипаються... окрім того, постійно мусимо перебувати під захистом, що обмежує нашу стратегію, а вони можуть довільно подрібнюватися, переноситися з місця на місце... і якби їх розбили на цьому континенті, вони переберуться на інший. Але це, зрештою, не наше завдання — знищити їх усіх. Вважаю, «Непереможний» має відлетіти.

— Аж так!

— Так. Бо оскільки нашими противниками є творіння мертвої еволюції, продукти, очевидно, апсихічні, то не можемо розглядати проблему в категоріях помсти чи відплати за «Кондора», за долю його екіпажу. Це — як присудити океанові різки за те, що він утопив корабель і людей.

— Ви б мали слушність, якби справи були такими насправді, — сказав, устаючи, Горпах. Він сперся обома руками на покреслену карту. — Але це все-таки гіпотеза, а ми не можемо повернутися з гіпотезами. Нам потрібна певність. Не помста, а певність. Докладний діагноз, встановлення фактів. Якщо ми таке зробимо, якщо в контейнерах «Непереможного» матиму взірці цієї — цієї літаючої механічної фауни — якщо вона справді існує — тоді я справді визнаю, що нам тут нема чого більше робити. Тоді справою бази вже буде усталення подальшого типу дій. Правду кажучи, нема жодної гарантії, що ті створіння залишаться на планеті, може, вони розвиватимуться, аби врешті створити загрозу і космічному мореплавству в цьому районі Галактики.

— Навіть якби так і сталося, то не швидше, ніж за сотні тисяч, а радше — за мільйони років. Боюся, що ви, пане астрогаторе, усе ще міркуєте так, ніби ми протистоїмо віч-на-віч розумному противникові. Те, що колись було знаряддям істот мислячих, після їх зникнення стало самостійним і через мільйони років еволюціонувало до частини природних сил планети. Життя залишилося в океані, бо туди механічна еволюція не дісталася, але вона не дає доступу формам такого життя на суходіл. Цим пояснюється помірний відсоток кисню в атмосфері — його виділяють океанічні водорості — так само як і вигляд поверхні континентів. Планета є пустелею, бо ці пристрої нічого не будують, не мають жодної цивілізації, і взагалі не мають нічого, крім себе, не створюють ніяких цінностей; тому ми повинні трактувати їх як природну силу. Природа теж не творить ані оцінок, ані цінностей. Ці створіння просто є собою, існують і діють так, щоб це існування тривало...

— А як ви поясните загибель літаків? Вони ж були під захистом силового поля...

— Силове поле можна придушити іншим силовим полем. Зрештою, астрогаторе, щоб за частку секунди стерти всю пам’ять із мозку людини, слід моментально створити навколо її голови магнітне поле такої напруги, котру складно було б здобути навіть нам за допомогою засобів, що є на борту. Для цього годилися б якісь гігантські перетворювачі, трансформатори, електромагніти...

— І ви гадаєте, що в них усе це є?

— Та зовсім ні! Нічого в них нема. Вони просто є цеглинками, з яких у потрібну мить будують те, що треба. Надходить сигнал: «Загроза!» З’явилося щось, що спричиняє помітні зміни, наприклад зміни електростатичного поля... негайно летючий рій формує якийсь «хмаромозок», в котрому і прокидається колективна пам’ять: такі істоти вже були, несучи загрозу та загибель... Тож «комахи» повторюють «дідівський» спосіб дії...

— Гаразд, — сказав Горпах, який уже протягом певного часу не чув слів старого біолога. — Я відкладаю старт. Зараз скличемо нараду; я б волів не робити цього, бо пахне великою дискусією, розгоряться