Читати книгу - "Boa constrictor, Іван Якович Франко"

хати, мов остовпіла. Сльози не текли з підпухлих, почервонілих очей, зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Вона стояла нерухома і гляділа німо на свою дитину, що спала в колисці. Тільки лице її показувало, який біль лютився в її серці, як вона терпіла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рікою вибухло затаєне горе.

– Дитино моя, дитино моя! – ридала вона, припадаючи до колиски. – Нема твого тата, не прийде вже ніколи. А ти, біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата ніколи, мій ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надіятися? Хто нам допоможе в слабості, в недолі? Хто догляне, порятує? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завід. Дитина в колисці пробудилася від її голосу і підняла головку вгору, витягла рученята до мами.

– Та-та-та! – пролепетала дитина. – Та-та-та! Бідна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини різав її, мов ніж, у серце глибоко. Вона цілувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв під вікном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надій, розпуки, побіч дитинячої несвідомості, довершив того, що не довершили всі різнородні а такі сильні враження нинішнього дня. Гарячі сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишені цілу купу срібняків. Він розмахнувся і з цілої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срібло, розсипаючись по хатині. Той брязк і дзенькіт проразив Германа не менше, як саму Іваниху. В його ухах він звучав як зойк нарікання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, і він пустився щосили утікати горі улицею, аж земля під ним задудніла.

– Господи, що се таке? – скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася і зачудуваним оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що се? Відки тот несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким чудним способом посилає їй поміч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибігла надвір, – але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по улиці показував, куди утікав Герман.

І що дальше?

Ех, милі читателі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, – Герман в доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусив знов статися тим, чим зробило його ціле життя – холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди і сльози вдовині.

І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матій удались до суду, щоб перепровадив слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, ніякий суд не видвигне його, хіба він сам видвигнеться. Але се далека-далека історія.

Примечания

1

тверезому годі видержати в глибині! // 2 // таких людей загалом межи жидами дуже мало // 3 // він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платники // 4 // цирулик, за котрим післали до Дрогобича, нешвидко надійде в таку негоду // 5 // і кавції кількасот гульденів зложив, і дерева та вапна довозить // 6 // Герман жив в їх домику // 7 // впрочім, ні уміння ані спосібності до того в нього не було // 8 // учителі частенько йому о тім говорили // 9 // в його ямах

2

Boa constrіctor // 2 // перію

3

таких людей загалом межи жидами дуже мало

4

перію

5

він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платники

6

цирулик, за котрим післали до Дрогобича, нешвидко надійде в таку негоду

7

і кавції кількасот гульденів зложив, і дерева та вапна довозить

8

Герман жив в їх домику

9

впрочім, ні уміння ані спосібності до того в нього не було

10

ятого

11

учителі частенько йому о тім говорили

12

ейцерів

13

в його ямах

14

олотих

15

инських