Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

— Та якого біса? — здавалося, вимовив або намагався вимовити Лакмен. — Він би також здох. Навіщо йому це, чувак? Навіщо?

Сморід Берріса, який і досі посміхався, був понад його силу, тож Арктора знудило на панель приладів власного авто. Задзвеніли тисяча тоненьких голосів, на нього нахлинуло їхнє сяйво, і врешті-решт сморід потроху зник. Тисяча тоненьких голосів наспівували щось невиразне; Боб їх не розумів, однак принаймні тепер до нього повернувся зір, і сморід почав відступати. Він здригнувся й поліз у кишеню за носовичком.

— Що було в тих пігулках, які ти нам дав? — запитав Лакмен у Берріса, із вуст якого не сходила посмішка.

— Чорт, я ж теж закинувся, — відказав той, — як і ти. І нас не накрило. Тож справа не в наркоті. Та й надто швидко. Як це могла бути наркота? Шлунок не здатний всмоктати...

— Ти мене отруїв, — оскаженіло проказав Арктор.

До нього майже цілком повернулася ясність зору, думки також стали ясними, лишився лише страх. Тепер Боба охопив страх, замість божевілля з’явилася раціональна реакція. Страх того, що ледь не трапилося, того, що це означало, страх, страх, страшенний страх перед Беррісом, який посміхався, перед його йобаною табакеркою і його поясненнями, і його моторошною мовою, і манерами, і поведінкою, і звичками, і тим, коли він кудись іде, і тим, коли звідкись повертається. І перед його анонімним дзвінком у поліцію з приводу Роберта Арктора, перед його допотопним аудіофільтром, щоб приховати голос, який досить непогано спрацював. Окрім того, що це міг бути тільки Берріс.

«Цей виблядок серйозно за мене взявся», — подумав Боб Арктор.

— Мені ще ніколи не доводилося бачити, щоб когось так швидко взяло,— сказав Берріс,— проте...

— Тобі вже краще, Бобе? — запитав Лакмен. — Блювоту ми приберемо, жодних проблем. Краще пересядь на заднє сидіння.

Разом із Беррісом вони відчинили дверцята; Арктор невпевнено вибрався назовні, і досі відчуваючи запаморочення.

— Ти точно нічого йому не підсипав? — запитав Лакмен.

У заперечному жесті Берріс підняв руки догори.

6

Замітка. Найбільше наркослідчий боїться не того, що його застрелять або заб’ють, а того, що йому підсиплють велику дозу якого-небудь психоделіка, від якого в його голові до самої смерті крутитиметься нескінченний фільм жахів, або що його ширнуть «мексиканкою» — наполовину героїном, наполовину Препаратом С, або ж що трапиться і те, й інше, а на додачу йому дадуть ще й отруту типу стрихніну, яка його ледь не вб’є, проте він не помре й станеться те, про що було сказано вище: довічна залежність, довічний фільм жахів. Він зануриться в існування, яке тримається на голці й ложці, або битиметься об стіни в психіатричному диспансері чи, що ще гірше, у федеральній клініці. Днями й ночами він намагатиметься струсити з себе тлю або весь час роздумуватиме над тим, чому йому більше не вдається натерти до блиску підлогу. І все це хтось зробить навмисне. Хтось дізнається, чим він займається, і вполює його. Таким чином йому помстяться. Найгіршим чином: за допомогою товару, який вони продають і за продаж якого він їх вистежував.

«Це, — виснував Боб Арктор, обережно їдучи додому, — означає, що і дилери, і слідчі розуміли, що вуличні наркотики роблять з людьми. У цьому вони дійшли згоди».

Механік зі станції технічного обслуговування «Юніон», поблизу якої вони зупинилися, виїхав до його автомобіля і зрештою полагодив його, взявши за це тридцять доларів. Усе решта в машині було гаразд, окрім того, що механік доволі довго перевіряв стан лівої передньої підвіски.

— Там щось негаразд? — поцікавився Арктор.

— Здається, вам важко різко повертати, — відказав механік. — Вона відхиляється від курсу?

Машина не відхилялася, принаймні не настільки, щоб Арктор це зауважив. Однак більше механік не сказав нічого; лише потикав у гвинтову пружину, кульовий шарнір та вимащений маслом амортизатор. Арктор заплатив йому, і евакуатор поїхав геть. Тоді він разом із Лакменом і Беррісом, які тепер обидва сіли на заднє сидіння, заліз в автомобіль і рушив на північ у напрямку округу Орандж.

Дорогою Арктор роздумував і про інші іронічні збіги між наркослідчими та дилерами. Деякі зі слідчих, з якими він був знайомий, заради прикриття вдавали з себе дилерів і спершу продавали, наприклад, гашиш, а згодом іноді навіть герич. Це було хорошим прикриттям, проте воно забезпечувало слідчому прибуток, що постійно зростав і набагато перевищував його офіційну зарплату, навіть враховуючи винагороду, яку він отримував, коли з його допомогою вдавалося перехопити велику поставку наркотиків. Також слідчі дедалі сильніше підсідали на власний товар і, звісно ж, занурювалися у весь цей спосіб життя; вони перетворювалися на багатих наркозалежних дилерів і водночас працювали наркослідчими, тож зрештою деякі з них занедбували свою діяльність у правоохоронних органах заради того, щоб займатися суто дилерством. Однак водночас деякі дилери для того, щоб знищити своїх ворогів, або передчуваючи неминучий арешт, починали працювати на нарковідділ і, ставши на цей шлях, перетворювалися на когось типу неофіційних агентів під прикриттям. Усе змішалося. Світ наркотиків у будь-якому разі й так був для всіх розмитим. Зараз, наприклад, усе змішалося для Боба Арктора: цього післяобіддя, коли він разом із двома друзями опинився за мить від смерті на трасі Сан-Дієґо, заради його ж інтересів працівники правоохоронних органів, — як він сподівався, — установлювали в його будинку «жучки», і якщо все буде зроблено вправно, то цілком можливо, відтепер він зможе убезпечити себе від таких випадків, який трапився сьогодні. У цьому йому поталанило, тож врешті-решт замість того, щоб бути отруєним, застреленим, замість того, щоб підсісти на голку або померти, він зможе притиснути свого ворога, притиснути будь-кого, хоч хто б за нього взявся і хто сьогодні фактично ледь його не вбив. «Коли голосканери будуть встановлені, — думав Арктор, — це надзвичайно зменшить кількість випадків саботажу чи нападів. Принаймні успішних».

Це була ледь не єдина думка, що надавала йому впевненості. «Винний, — згадалося Арктору, доки він якомога обережніше керував автомобілем у щільному післяобідньому потоці транспорту, — може втекти тоді, коли його ніхто не переслідує», — він десь таке чув, і, можливо, це було правдою. Однак безсумнівною правдою було те, що винний тікав, тікав як скажений, і негайно ж вдавався до величезної кількості застережних заходів, коли хтось його і справді переслідував: хтось реальний, досвідчений і водночас невидимий. Хтось, хто перебував зовсім близько. «Так близько, — подумав