Читати книгу - "Жартівники"

22

— Бабо-о!

— Нарешті з'явився! Чого дереш горлянку?

— А куди всі щезли, що ані живої душі. Де наша полонянка?

— Не знаю. Поглянь біля басейну, або може вже у твоєму кабінеті… Пообідаєш?

— А вона?

— Не переживай, не голодна.

— Не переживаю…

— Побалакай мені.

— Накривайте стіл, я пошукаю за нею.

Дівчини біля басейну не було, збіг сходинками нагору. Надійка напівлежала у кріслі з розкритою на колінах книжкою і міцно спала. Розпущене волосся хвилями стікало на округлість плечей, гостроту випнутих перс, що ледь ворушились у такт диханню. Через бильце крісла звисала ліва рука.

«Дочиталася…» — усміхнувся про себе, обережно прибрав книжку, легенько поклав на коліна руку й навшпиньки пішов до дверей.

— Несторе-е! — враз, мов батогом ляснуло, й дзюркотливе розлився сміх. «Господи, ще одна аматорка на мою голову!» — зупинився у дверях і обернувся обличчям до дівчини.

— Що не кажи, а ти таки мене любиш!

— Ні, з мене досить! Ходи пообідаєш і поїдемо. Там уже тебе шукають.

— Шукають? — ніби серйознішає дівчина. — Цікаво хто?

— Твій тренер, — подав дівчині пакет кольорових фотографій.

— А масажист?

— Йому до лампочки, жива ти чи мертва… То тільки батькам болять вчинки власних чад.

— Нащо я йому?

— Боявся розголосу. У випадку твоєї смерті, все летіло шкереберть: слава, кар'єра…

— То ти мене покинув отут в самотині й за світ сонця попер до нього?

— Еге ж, аби використати тебе в корисних цілях.

— Скажи людською мовою.

— Професор за хабара підписав медичний висновок про зґвалтування. Добре знав, хто за цим стоїть і, за звичайних обставин, аж ніяк би не зізнався… Я це передбачив, і ще вчора зателефонувавши, вкинув під черепну коробку їжака.

— Якого їжака?

— Поцікавився чи знайшли твій труп. Сьогодні, прихопив твої босоніжки, виготовив у «Кодаку» знімки, подався у гості… На радощах Іллярій поділився зі мною, як з ліпшим другом, усім що знав. Покаявся і зізнався, що дав отим фашистам психоруйнівних препаратів…

— Яким фашистам?

— А отим, що злетіли вгору під синьо-жовтими гаслами й дорвались до м'яких крісел… Та нічого, я доберусь до них!

— Ой, як цікаво! Мов у детективному кіно… Скажи, Несторе, а мені ти зможеш допомогти?

— Натовкти морду Ромчикові? — він тицьнув у знімок вчорашнього кривдника.

— Та ні. Натовкти морду я зможу й сама.

— Цікаво, як би ти ото натовкла морду такому стовпу?

— Руками, або ногами.

— Що-о? — Нестор присів на канапу й враз весело розсміявся.

— Ти що, не віриш? У мене 4-й дан і чорний пояс.

— Та ні вірю, а сміюсь з себе.

— З себе?

— Зі своєї тупуватості. Мені різали очі твої міцні ноги, смуги м'язів на торсі, я припускав, що ти мусиш щось мати зі спортом, але щоби каратистка…

— Мій батько колишній чемпіон України з кік-боксингу, й чи не з колиски вчив мене постояти за себе… Вчив усупереч матері, котра все охала й ахала, побоюючись за мою жіночість… Та, як бачиш, й побоювання були даремними, шарму в мене хоч відбавляй.

В очах знову почала розгорятись лукавість, дівчина звелась на ноги, елегантно пройшлася через кімнату й зупинилась навпроти нього.

— Що правда, то правда. — Нестор поглянув знизу вверх, зустрівся з двома веселими бісиками, й вдавано глибоко зітхнув. — Твій шарм, а особливо ноги, поразили мене ще там у яру.

— Чим?

— Не знаю. А чим вражає красива квітка, крапелька роси на її пелюстках, схід чи захід сонця, барви вечірньої чи вранішньої зорі…

— Що ж, мушу визнати, що в тебе, як у письменника зовнішній зір чіпкий. І ти зі мною погодишся, що фізична врода від Бога дарована батьком-матір'ю і абсолютно тобі не підвладна. Але осанка, елегантність, гнучкість, грація, блискавичність реакції — все це плоди невтомної щоденної праці.

— Тепер поясни мені, як це ти умудрилась вивихнути ногу? Адже, падаючи, мусила згрупуватись?

— Все це через газ… Переплигнути ущелину для мене нічого не вартувало, це й трималося у свідомості, тому я і стрибнула… Отямилась у твоїх міцних і ніжних руках, за що я тобі щиро вдячна й буду довіку твоєю покірною рабинею…

— Перестань, бо зараз набереш!

— Сумніваюсь, але нехай, — вона слухняно сіла поряд з хлопцем на канапі.

— От молодчина! А тепер поділися своїм планом відплати.

— Деталей ще не знаю, уточню їх із подругами.

— Вони теж причетні до бойових мистецтв?

— Так, ми разом займаємося у спортзалі клубу «Зона ризику». Інколи нас беруть в охорону на якісь значні імпрези.

— Хто бере?

— Хтось з керівництва клубу, або позичають тим, кому потрібна непомітна охорона. Як правило майже ніхто з присутніх не здогадується, що оті чарівні, шикарно зодягнуті дівчатка, входять до складу групи безпеки.

— Вас там багато?

— Дванадцять дівчат. З училища, на правах аматорів, нас тільки троє. Решта — професійні охоронці й входять у штат клубу. Зараз уже й нас, аматорок, пристрілюють.

— Нащо тобі, майбутньому бібліотекарю, навички володіння зброєю?

— Є нагода, то чому не повчитись? У житті все може згодитись, тим більше у тому, що насувається на нас. Ніхто не знає, де спалахне нова Чечня… Ото ж, друже Несторе, гляди і не проморгай такої партії, бо де ще таку супердружину заскочиш? Не дуже усміхайся, локшини я не вішаю. Я справді дещо вмію…

— Може спустимося у спортзал і покажеш на що ти здатна?

— Нащо? Я тобі й тут продемонструю… Ану, підводься, — скочила на ноги, відійшла у протилежний куток й прийняла основну стійку.

— А нога? — Нестор, відступаючи до письмового стола, непомітно для Надійки, натиснув на пульті якийсь ґудзичок.

— Злякався! Нога в нормі, давай, підходь, а ні, то сам захищайся! Покажи, чому тебе навчив японець.

— Не забувай, ще був Афган.

— Тим краще. Який контакт?

— Для тебе повний. Я лише буду захищатися.

— Тоді начувайся!

Після кількох спроб пробити блок і нанести бодай один удар, Надійка здалась, глибоко зітхнула й весело зблиснула оком.

— Що ж мушу визнати, що твій японець був справжнім Учителем… А як тобі я?

— Як на початківця, то непогано.

— П-початківця-я?

— Авжеж! Бо як такий ас, за якого ти себе маєш, примудрився піддатися якомусь хлюпику?

— Від самовпевненості! Тому й допустилась помилок. Я мусила б сама пошукати ручки, зрештою, виштовхати його з машини через протилежні двері… Другу — зробила вже на дачі. Ну чого було летіти стрімголов?

— Справді чого, — іронізує Нестор — навіть не одягнувшись!

— Я, Несторе, завжди володію собою, і рішення правильні приймаю у екстремальних умовах… Але це буває