Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Олег

– Привіт, друже, – ледве повертає язиком друг, тримаючись рукою за стіну.

– Ого, оце ти набрався. Заходь, – пропоную другу спертися на моє плече, і ми разом проходимо на кухню.

– Де ти так напився, Звірюга? Що це за привід? – Підходжу до кавомашини, щоб приготувати подвійне еспресо.

– У тебе є келихи? – Запитує друг, зі стуком падаючи на стілець.

Дістаю з шафки один келих і ставлю його на стіл. Звір намагається відкрити пляшку коньяку, але не виходить, бо всі його рухи позбавлені координації.

– Дай сюди, старий хріне, – відібравши коньяк, відкриваю пляшку і наповнюю келих бурштиновою рідиною. – Вибач, закуски в мене немає. Зателефонував би й попередив, тоді щось придумав.

– Хрін із закускою. Я не пожерти прийшов, – випиває одним махом половину келиха, морщитися, а потім підносить руку до носа, роблячи глибокий вдих. – А ти не питимеш зі мною чи не поважаєш друга?

Дістаю ще один келих і наповнюю його коньяком. Сідаю на стілець і випиваю алкоголь до дна, робить кумедну гримасу, незадоволений присмаком неприємної рідини, що обпалює горло.

– Що трапилося? Колись, – кажу я, дивлячись на друга.

– Ось щастить тобі, Соколе. Ти холостий. Немає жінки – немає проблем, – посміхаюся на цьому моменті, стримуючи язик за зубами. Звичайно, у всьому винна жінка. – А в мене дві жінки: Майя та Мишенятко. І ці дві пантери не можуть ужитися в одному будинку. Вони зчепилися сьогодні ввечері, і мені довелося їх рознімати.

– Побилися?

– Так.

Звір підносить келих до рота, а я згадую Машу. Дивно, вона нічого мені не сказала про бійку, та й жодних міток на її тілі я не побачив.

– Ось що мені з цим робити, друже? Як бути? Я не можу їх залишити наодинці в одному будинку. Вони скоро мені котедж рознесуть ущент, і мене це вже задовбало, розумієш? Як Маша приїхала зі столиці, так мій будинок одразу перетворився на лінію фронту. Блядь… Вони дістали мене, обидві. Віриш?

– Костю, а ти не думав купити Маші окрему квартиру? Можливо так буде краще.

Мене відвідує унікальна думка. Можливо, Звір визнає мою пропозицію розумною і тоді я б зміг бачитися зі своєю дівчинкою ще частіше.

– Ні, виключено. Їй лише вісімнадцять років. Та я зі столиці її клешнями вирвав, щоби була під моїм контролем. Якщо вона звалить на хату, то хто її контролюватиме? – обурюється друг.

Мені хочеться відповісти, що крихітка вже перебуває під моїм абсолютним контролем. І він може не хвилюватися щодо цього, тому що я не дозволю Маші робити дурниці. Але вчасно прикушую язика і мовчу.

– Я з тобою порадитись хочу. Столичний фраєр, яких був у мене у вихідні, пам'ятаєш?

– Лощеного адвоката? – З мене плескає жовч, коли я згадую бойфренда Маши.

– Коротше, він попросив у мене дозвіл, щоб Маша вийшла за нього заміж, і я ось думаю, друже. Як вважаєш, може видати Марійку заміж і нехай вона трахає мозок тому фраєру? Баба з воза кобилі легше, як кажуть.

Мені стає важко дихати. Перед очима з'являється пелена агресії. Від люті стискаю руки в кулаки, але вчасно роздумую, щоб не грюкнути ними з усього розмаху по столу.

Я в сказі!

– Виключено, – відповідаю запізно, а друг округлює очі, дивуючись на мою позицію. – Сам сказав, Машці тільки вісімнадцять. Ну, який заміж? Які на хрін пелюшки, сорочечки та борщі?

– Так, ти маєш рацію, друже, – погоджується Костя. – Моя дівчинка не буде прати шкарпетки якомусь фраєру. Принаймні не зараз.

Випиваємо по ще одному келиху. І я тактовно натякаю Звірю, що йому час йти. Друг неохоче підводиться зі стільця і ​​я майже тягну його на своєму горбі.

Вже встигаємо підійти до вхідних дверей, як лунає тихе "Апчхи".

– Ти не один? – Звір зупиняється на порозі, дивлячись на мене підозрілим поглядом. – Та в тебе баба. Так, Соколе? То я дивлюся, у тебе вигляд якийсь пом'ятий. Я відірвав тебе від солодкого?

– Все нормально, не парся.

– Познайомиш?

– З ким?

– З бабою своєю. Вона гарненька?

Я починаю заводитися. Якби друг знав, про кого зараз йдеться, то не скалив свої хижі зуби.

– Вона – не баба, Звіре. Іди, тобі вже давно час звалити.

– Виганяєш мене? Так все серйозно? Може, влаштуємо трійничок?

Мене накриває гнівною хвилею. Піддавшись емоціям, хапаю друга за грудки. І мені абсолютно похуй, що він п'яний і не в змозі дати відсіч по-справжньому, але розмова зайшла про Машу, і це зносить мені дах.

– Соколе, що за херня? – обурюється друг, намагаючись забрати мої руки зі своєї сорочки.

– Іди геть. Поки я тримаю себе в руках. Більше ніяких жартів.

– Та ти закохався, чортяка. Гаразд, сьогодні я звалю, але наступного разу ти так легко не відбудешся. Після такого я горю бажанням познайомитися з дамою твого серця.

Звір іде і я, зачинивши за ним двері, притискаюся спиною до стіни. Намагаюся відновити дихання, але виходить не дуже. Друг розлютив мене. Вивів із себе і з цієї причини у мене відмовили гальма. Ще б пару подібних реплік і я набив морду батькові своєї дівчини, а за сумісництвом і мого кращого друга.

– Він пішов? – Маша виходить із ванної кімнати, повністю одягнена.

– Пішов, – відповідаю я, згрібаючи Машу у свої обійми.

– Олеже, я теж піду.

– Ні, ти нікуди не підеш. Твій батько п’яний в мотлох. Ну, який додому, Маше? Він же буду чіплятися до тебе. Чи не знаєш свого п'яного батька?

Мій голос лякає крихітку, чому вона намагається вирватися з капкана моїх рук.

– Вибач, Олегу, але я більше не маю наміру так ризикувати. Я піду, і ти мене не зупиниш.

– У сенсі "більше не має наміру так ризикувати"? Ти хочеш припинити наші зустрічі?

– Так, Олеже. Нам краще триматися один від одного якомога далі.

– Як довго ти маєш намір динаміти мене, дівчинко?

– Ми розлучаємося, Олегу Миколайовичу, якщо ви ще не зрозуміли цього, – відповідає без тремтіння в голосі, через що моє серце пропускає удар.