Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

Розплатившись із касиром, я якомога швидше залишаю крамницю, щоб більше ні секунди не залишатися в компанії цієї змії.

***

Минає тиждень.

Вийшовши з душу, я сушу волосся, стоячи перед дзеркалом. Несподівано телефонує Влад і пропонує провести вечір разом.

– Хочу тебе побачити. Давай я ввечері заїду за тобою.

Як же хочеться побачити його знову, але сьогодні на вечір у мене трохи інші плани.

– Владе, розумієш... у мене сьогодні на роботі корпоратив, на честь святкування Нового року і ми всім колективом збираємося відзначати його в ресторані.

У слухавці запановує тиша.

– Алло, ти мене чуєш?

– Так, я чую тебе. А в якому ресторані ви збираєтеся?

– «Моцарт».

– Добре, я почув тебе. Бажаю гарно провести вечір і будь обережна.

– Дякую, – я кладу слухавку і сподіваюся, що Влад не образився.

Я вдягаю вечірню сукню до колін кольору морської хвилі, з вирізом на спині. Накручую локони і залишаю розпущеним волосся. Чорні черевики на високих підборах і сережки в тон сукні доповнюють образ.

У призначений час приїжджаю в ресторан, де вже зібралися майже всі колеги.

Вечір проходить чудово. Ми згадуємо кумедні випадки з життя нашого офісу, багато жартуємо, фотографуємося, танцюємо.

У якийсь момент мені стає душно, і я вирішую подихати свіжим повітрям і, накинувши пальто, виходжу на вулицю. Я помічаю наших хлопців, які палять і щось бурхливо обговорюють між собою, абсолютно не помічаючи мене.

Озирнувшись навколо, я відчуваю неприємне здивування. За п'ять метрів від мене стоїть Денис і у всіх на очах затискається з якоюсь красунею. Судячи з усього, їх зовсім не бентежить, що навколо люди.

Денис відривається від губ своєї супутниці і випадково повертає голову в мій бік.

– Оце так зустріч! – хижо посміхається він.

Судячи з його зовнішнього вигляду, він уже встиг пристойно напитися.

Він щось шепоче на вухо своїй супутниці і, залишивши її, підходить до мене.

– Як життя, красуне?

– Краще не буває, – у мене немає жодного бажання спілкуватися з ним.

– А я все ніяк не можу тебе забути, – він окидає мене поглядом з голови до ніг і облизує губи, від чого мені стає не по собі. – А ну пішли зі мною, – він хапає мене за лікоть і кудись тягне.

За рестораном розташована невелика територія, зі сміттєвими баками і наваленими на купу старими піддонами. Денис розвертає мене до себе обличчям і грубо штовхає. Я відлітаю до стіни, боляче вдарившись спиною, а він підскакує до мене і починає лапати. Однією рукою хапає за груди, а другою намагається задерти мені сукню. Його губи слинять мою шию. Мені боляче й огидно. Я намагаюся відштовхнути його, але він набагато сильніший, навіть коли п'яний. Раптом схопивши двома руками за сукню спереду, Денис різко смикає її в сторони, тканина не витримує і розривається навпіл.

З моїх губ зривається крик, але він затискає мені рот рукою і шипить на вухо:

– Заткнися сука. Недоторка, бл.ть. Обіцяю, тобі сподобається, – він сміється мені в обличчя і намагається розстебнути свій ремінь.

Раптово він відлітає вбік, і я бачу перед собою Влада, з тремтячими від гніву очима і бажанням вбивати в погляді. Він кидає на мене короткий погляд і, побачивши мій зовнішній вигляд, накидається на Дениса і починає його бити.

Удари наносяться без зупинки, у Дениса вже все обличчя в крові, він навіть не може оборонятися, а тільки закриває голову руками.

Він же вб'є його. Потрібно щось робити. Прийшовши до тями, я кидаюся до Влада, намагаюся відтягнути його від Дениса, який вже ледве дихає.

– Припини! Будь ласка, припини! Ти ж уб'єш його, Владе! Я прошу тебе, – я хапаю його за руки і намагаюся заспокоїти.

Нарешті мені це вдається. Він припиняє бити Дениса і, важко дихаючи, повертає голову в мій бік.

– Давай підемо звідси, будь ласка, – благаю я, дивлячись на нього переляканими очима.

Влад трохи заспокоюється, бере мене за руку, і ми швидко крокуємо в бік паркування. Він саджає мене у свою машину, сам сідає за кермо і тисне на газ. Машина з вереском зривається з місця.

Ми мчимо дорогою на величезній швидкості. Влад розлючений, тисне на газ, навіть не думаючи скинути трохи швидкість. Я боюся, як би ми не потрапили в аварію.

– Ти не міг би їхати повільніше.

Він прислухається до мого прохання і трохи скидає швидкість.

– Відвезеш мене додому? – Влад нічого не відповідає на моє запитання, тільки сильніше стискає кермо.

Я більше нічого не кажу і не питаю в нього.

Десь хвилин за сорок ми заїжджаємо у двір його будинку.  Він вирішив привезти мене до себе.

– Ходімо, – Влад бере мене за руку і веде у вітальню.