Читати книгу - "Повітряний замок"

— Не смійте! — гаркнув солдат. — Бідолашна тваринка! 

Кішка не стала чекати, коли Абдулла кине камінь. Вона метнулася вбік і зникла. 

— Ніяка вона не бідна, — заперечив Абдулла. — Невже м’якосердий стрілець не усвідомлює, що ця жахлива тварина вчора ввечері мало не видряпала йому око? 

— Усвідомлюю, — м’яко відповів солдат. — Вона просто захищалася, бідолашечка. А оце у вас у пляшці — джин, так? Це він — ваш імлавий синій друг? 

Один мандрівник, який мав килим на продаж, якось розповів Абдуллі, що більшість жителів півночі чомусь неймовірно сентиментальні, коли йдеться про тварин. Абдулла знизав плечима, понуро повернувся до пляшки — і виявив, що джин прошмигнув у неї, не сказавши ні слова на знак вдячності. Що ж, цього слід було чекати! А от пляшку тепер доведеться стерегти як зіницю ока. 

— Так, — підтвердив він. 

— Я так і подумав, — заявив солдат. — Чував я про джинів. Ви тільки подивіться, га? — Він нагнувся й дуже-дуже акуратно та обережно підняв капелюх, і на обличчі його з’явилася дивна, лагідна усмішка. 

Цього ранку з солдатом явно щось сталося: за ніч у нього розм’якшилися мізки. Абдуллі подумалося, що це, напевно, через подряпини, хоча вони вже майже зникли. Він стривожено поспішив до солдата. Кішка негайно з’явилася на вершині скелі й почала видавати щось на кшталт скреготу залізних коліс, кожним вигином невеликого чорного тіла виражаючи страх і лють водночас. Абдулла не звернув на неї уваги і подивився на капелюх. Із зашморганих нутрощів капелюха, наче з гнізда, на нього глянуло двійко круглих блакитних очей. Маленька рожева пащека сердито засичала, і на криси капелюха, помахуючи для рівноваги хвостиком-морквиною, виповзло малюсіньке чорне кошеня. 

— Ну хіба не чудо? — замилувано пробелькотів солдат. 

Абдулла подивився на кішку на скелі, завмер від подиву, а тоді кинув на неї ще один обережний погляд. Звірюка стала просто-таки величезною. На скелі височіла величезна чорна пантера, вищирюючи на нього могутні білі ікла. 

— О мій відважний супутнику, ці тварини, напевно, належать якій-небудь відьмі, — тремтячим голосом проговорив він. 

— Якщо навіть і так, значить, відьма вмерла або, може, ще щось трапилося, — сказав солдат. — Ви ж бачили, вони живуть самі собі в печері. Киця-мама мусила вночі тягнути кошеня в зубах усю дорогу сюди. Оце просто чудо, га? Так, ніби вона знала, що ми їй допоможемо! — Він підняв очі на величезну тварину, яка гарчала на скелі, ніби й не помітив, яка вона завбільшки. — Спускайся, лапонько! — солодко проспівав він. — Ти ж знаєш, що ми ні тобі, ні твоєму котеняточ-ку нічого поганого не заподіємо! 

Киця-мама зістрибнула зі скелі. Абдулла придушено охнув, пригнувся й важко осів на землю. Гігантська чорна туша пролетіла в нього над головою — і тут, на його превеликий подив, солдат почав реготати. Абдулла обурено підняв голову — і побачив, що тварина знову стала невеличкою чорною кішкою, яка ніжно-преніжно пританцьовувала на широкому плечі солдата і терлася об його щоку. 

— Ти просто чудо, маленька Північ! — радісно сміявся солдат. — Ти ж знаєш, що заради тебе я не кину твого Дряпчика в біді! А таки-так… Ото розмуркалась… 

Абдулла з непереборним відчуттям презирства піднявся й відвів погляд від цього торжества любові. Каструльку за ніч ретельно вилизали. Олов’яну миску просто-таки відполірували. Абдулла пішов і сердито вимив посуд у струмку, сподіваючись, що солдат незабаром забуде про цих небезпечних відьомських тварин і почне думати про сніданок. Проте коли солдат нарешті поклав капелюх і дбайливо зсадив кицю-маму з плеча, задумався він перш за все про сніданок для кицьок. 

— Їм треба молока, — заявив він, — і добру миску свіжої рибки. Скажіть цьому вашому джинові, нехай принесе. 

З горлечка пляшки зметнулася цівка лілувато-синього диму й згустилася в роздратоване лице джина. 

— Оце вже ні! — вигукнув джин. — Моє правило — одне бажання на день, а сьогоднішнє вже витрачено вчора. Підіть наловіть риби в струмку. 

Солдат люто накинувся на джина. 

— Так високо в горах ніяка риба не водиться! — сказав він. — Крихітка Північ умирає від голоду, а їй же іще кошеняточко годувати! 

— Тим гірше! — заперечив джин. — І не треба мені погрожувати, солдате. Декому траплялося перетворюватися на жаб і за менші провини. 

Солдат був чоловіком безумовно хоробрим — або, подумалося Абдуллі, безумовно дурним. 

— Тільки спробуй, і я розіб’ю твою пляшку — у будь-якій подобі! — гаркнув він. — Я ж не для себе прошу! 

— Волію егоїстів, — заперечив джин. — То що, ти справді хочеш стати жабою? 

З пляшки вирвалося ще кілька клубів диму, з них утворилися руки й узялися робити паси, які Абдулла, на свій жах, упізнав. 

— О ні, молю тебе, зупинися, о діаманте серед духів! — поспішно сказав він. — Грець із ним, із солдатом; а я тебе прошу змилоститися і як велику люб’язність виконати з випередженням на день іще одне моє бажання — щоби ми змогли нагодувати цих звірів. 

— І тобі кортить стати жабою? — поцікавився джин. 

— Якщо у віщуванні сказано, що Квітка-в-Ночі вийде заміж за жабу, зроби мене жабою, — благочестиво відповів Абдулла, — тільки спочатку, о великий джине, принеси молока й риби. 

Джин невдоволено крутнувся: 

— А щоб воно запалося, те віщування! Нічого не можу з ним подіяти. Добре. Я виконаю твоє бажання, але за це мене треба залишити у спокої на найближчі два дні. 

Абдулла зітхнув. Дивовижне марнотратство. 

— Добре. 

На скелю біля його ніг із дзенькотом гепнувся глечик молока й продовгувата таця із цілим лососем. Джин нагородив Абдуллу поглядом, сповненим найглибшого презирства, і втягся в пляшку. 

— Молодець! — похвалив солдат і взявся з великою помпою кришити скибочки лососини в молоко, перевіряючи, аби в них не було кісточок, щоби кицька не подавилася. 

Абдулла звернув увагу, що весь цей час кішка мирно лежала в капелюсі, вилизуючи кошеня. Вона ніби й не помітила, що поблизу перебуває джин. А от лосося вона помітила. Як тільки солдат заходився зі своїм готуванням, вона облишила кошеня і стала увиватися навколо свого благодійника — тонка, нетерпляча, нявкуча. 

— Зараз, зараз, мій чорний скарбе! — жебонів солдат. 

Абдуллі залишилося тільки припустити, що чари кішки й чари джина виявилися настільки різними, що один одного вони не відчували. У цій ситуації для нього була одна радість — лосося й молока явно вистачало і на людей. Поки кішка елегантно втамовувала голод, а її кошеня хлебтало, фиркало — і невміло, але з якнайбільшим старанням намагалося напитися молока із запахом лосося, солдат з Абдуллою влаштували собі справжній бенкет з молочної каші та смаженого лососевого філе. 

Після такого сніданку Абдулла став добрішим до світу. Він сказав собі, що кращого супутника, ніж цей солдат, джин йому знайти не міг. Цей джин був не такий уже й поганий. До того ж, Абдулла не сумнівався, що зовсім скоро побачиться із Квіткою-в-Ночі. Він саме дійшов думки, що й султан, і Кабул Акба, загалом, не такі вже й погані хлопці, коли виявив, до свого роздратування, що солдат збирається забрати кішку й кошеня з собою в Кінгсбері! 

— Однак, о найдоброзичливіший з бомбардирів і найпередбачливіший з кірасирів, що ж станеться з вашими планами власного збагачення? — запротестував він. — Ви не зможете грабувати грабіжників з кошеням у капелюсі! 

— Ви ж пообіцяли мені принцесу,