Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

- Так не має бути, - сказав до мене Євгеній, коли наші ігри припинилися, і ми лежали на підлозі. Остання не здавалася мені такою вже холодною. Зараз вона пекла. Я шкварчала наче шматок сала на пательні. Але мені хотілося ще. Бажала висмажитися насухо, щоб весь жир витік із мене - щоб хрустіла, як чипси, що тільки потрапили з пачки під зуби.

- Чому? - запитала я, відчуваючи, як крапельки поту течуть по моєму тілу.

- Це не правильно...

- А хто сказав, що не правильно, - піднялася я на лікті. – Тицьни пальцем мені на людину, яка таке ляпнула язиком? Я їй покажу, де раки зимують. Буде знати, як тут нісенітниці розпускати...

- Ти як завжди дотепна, - ледь помітно усміхнувся він. До речі, Євгеній, як і я, був голим. З його гарного тіла також тік піт - олія нашої пристрасті.

- Ага, - заглянула я в його очі.

- Що ти задумала?

- А чому ти так вирішив?

- Твої блакитні сапфіри горять дуже дивним вогнем, - пояснив Маланюк.

Я засміялася. Він мав рацію. Однак я хотіла не багато - просто продовження. Мені кортіло знову палати від нього, адже він моя запальничка, дикий вогонь, торнадо, цунамі...

- Так, що ти хочеш? - дивився він на мене.

- Продовження...

- Чого саме? - уточнював він.

- А ти наче не знаєш, - поклала я свою руку на його вологі груди та повільно опускала її нижче.

- Секс це чудово, але мене турбує більше інше.

- Що? - продовжувала моя рука рухатися до його пояса.

- Що буде з нами після цього?

Я заплющила очі. Євгеній, як завжди, любить все псувати. Але звісно це було цікаве запитання, бо я сама не знала, що впаде на моє плечі після цього вечора.

- Ліно?

- Невже ти хочеш про це говорити саме в цей момент?

- А коли ще?

- Ну пізніше, - усміхнулася я.

- Ні, - став поряд Євгенія серйозним. - Я хочу знати, які має плани жінка, до якої моє серце відчуває кохання.

Я відвернулася. Не знала, що казати. Ось навіщо він почав цю розмову?

- Ти сама не знаєш, - лунав його голос. - Я так і видів... Посварилася з Ральфом та вирішила свою біль втамувати зрадою.

- Ні, - заперечила я та повернула до нього голову.

- А як тоді? Ти покинеш заради мене того німця?

- Якщо скажу, що так, то ти відстанеш?

- Господи, Ліно, - підірвався він з підлоги. - Чому ти така... Ти як завжди!

- Та що не так? - пирхнула я.

- Що не так? - викотив він очі.

- Я не розумію твоєї реакції, - спостерігала я за тим, як він одягався.

- Я не хочу бути твоєю іграшкою?

- А хто тобі сказав, що в тебе така роль?

- Це очевидно, - огризнувся він. - Ти мала б одразу сказати, що кинеш свого Лауду заради мене, а не почати ховати очі та ніяковіти!

Я дивилася на нього. Його істерика була незрозуміла для мене. Звісно, що зараз я б не стала кидати Ральфа, але хто сказав йому, що я граюся?

- Ти все не так зрозумів, - встала я та намагалася до нього підійти, але Маланюк знову увімкнув ображене дівча.

- Невже? А мені здається, що все саме так.

- Ні, - махнула я головою.

- Тоді зателефонуй Ральфу та скажи, що кохаєш іншого та йдеш від нього.

- Я забула свій мобільний...

- Можу дати тобі свій, - настоював він на своєму.

- Євгенію, давай не...

- Значить я правий, - пирхнув мій колишній шеф.

- Ні...

- Ліно, одягайся та йди! Я не хочу тебе бачити...

- Що? Невже ти мене виганяєш?

- Так! - твердо сказав він.

- Мені аж смішно, - скривилася я та стала одягатися, а через три хвилини зачинила голосно вхідні двері та йшла до свого автомобіля. У мені сиділа злість. Невже Євгеній, який так хотів мене повернути, виставив на вулицю та ще образився?