Читати книгу - "Кров на снігу"

Розділ 19

Це неправда, буцімто я не пам’ятаю, що казав їй у поїзді метро. Я не пам’ятаю, чи казав, буцімто не пам’ятаю, але я, безперечно, думав сказати таке. Насправді ж я пам’ятаю. Я казав їй, що її кохаю. Просто щоб відчути, як воно, коли звіряєшся комусь. Все одно, як коли стріляєш по мішенях у вигляді людських постатей: ясно, що це аж ніяк не те саме, що по людях, але відчуття таки інше, ніж від стрілянини по звичайних круглих мішенях. Зрозуміло, я не мав на увазі того, що казав, так само як не мав на увазі вбивати людей, стріляючи по мішенях у вигляді людського торса. Я лише тренувався. Призвичаювався. Колись у майбутньому, можливо, я зустріну жінку, яку покохаю і яка покохає мене, і було б добре, якби слова звіряння не застрягли у мене в горлі. Я насправді не сказав іще Коріні, що її кохаю. Принаймні, вголос не вимовив, так, щоб уже відрізати собі всі шляхи до відступу. Я тільки збирався на силі, дозволяючи відлунню думок і почуттів заповнювати вакуум тиші, допроваджуючи її до такого напруження, що, здавалося, мури вигинались. Я звірявся тільки Марії і тільки в тому місці, де рейки метро сходяться. Чи то розходяться. Але на думку, що я невдовзі скажу ці слова Коріні, моє серце ладне вибухнути. Чи хотів я звіритись їй того самого вечора? Чи на літаку в Париж? Чи в паризькому готелі? Чи, може, за вечерею? Так, останнє було б досконало!

Ось про що я думав, коли ми з Данцем вийшли з церкви і я вдихнув сире холодне зимове повітря, яке ніколи не втрачає присмак морської солі, навіть коли фіорд береться кригою. Поліційні сирени зараз чути було чітко, але вони долинали то неначе зблизька, то, радше, здалеку, як сигнали погано налаштованого приймача, і неможливо було визначити навіть, в якому напрямку вони рухаються.

Я бачив світло від фар чорного фургона на шляху нижче церкви.

Я простував обледенілою стежкою короткими, швидкими кроками, злегка зігнувши коліна. В Норвегії такого способу пересування навчаєшся з дитинства. У Данії, ймовірно, не з такого раннього віку — у них там не так рясно снігу і криги — і я відчув, що Данець відстає. Втім, можливо, я неправий. Можливо, Данцеві випадало ходити кригою більше, ніж мені. Ми так мало знаємо одне про одного. Ми бачимо відкриті круглі обличчя і щирі усмішки, чуємо радісні данські слова, такі приємні для нашого вуха, — ми не завжди їх розуміємо, але вони заспокоюють наші нерви, ми чуємо розповіді про данські ковбаски, данське пиво, данське сонце і ніжне, спокійне життя на фермах у просторих долинах півдня. І все це таке миле, що мимоволі втрачаєш пильність. Але що я насправді знаю? Можливо, Данець упорав більше людей, ніж я. І чому ця думка спливла у моїй свідомості саме тієї миті? Ймовірно, через відчуття, начебто час було знову чекати на щось, на чергову особливу мить, особливу секунду поміж решти секунд, коли мала розпрямитися туго стиснута пружина.

Я намірявся обернутись, але так і не встиг.

Мені не випадає винуватити його. Адже — як я вже сказав — я сам вдамся до будь-яких хитрощів, щоб опинитись у позиції, з якої я можу стріляти озброєному суперникові в спину.

Постріл розлігся цвинтарем.

Першу кулю я відчув, як поштовх у спину, а наступну — як щелепи, що вп’ялись мені в стегно. Він цілився вниз — так само як я вчинив з Бенжаменом. Я впав вперед. Ударився підборіддям об кригу. Перевернувся горілиць і побачив перед собою дуло його пістолета.

— Вибачай, Улаве, — сказав Данець (і я бачив, що він говорить це щиро), — нічого особистого.

Він цілився мені в ноги, щоб потім сказати ці слова.

— Рибалка гарно зметикував, — прошепотів я. — Він знав, що я остерігатимусь Кляйна, тому доручив роботу тобі.

— Десь у такому форматі, Улаве.

— Але навіщо усувати мене?

Данець знизав плечима. Поліційні сирени завивали десь ближче.

— Звична річ, гадаю, — зробив я припущення. — Бос не хоче залишати когось, хто має на нього компромат. Це варто мати на увазі. Не забувай про це, коли захочеш відійти від справ.

— Не в тім річ, Улаве.

— А, знаю! Рибалка — бос, а боси бояться експедиторів, здатних усувати власних босів. Босу тоді здається, що він наступний на черзі.

— Не в тім річ, Улаве.

— Нехай тобі холера! Невже ти не бачиш, що я спливаю кров’ю? Може, закінчимо телевікторину ерудитів?

Данець відкашлявся.

— Рибалка сказав, що треба бути холерно холоднокровним бізнесменом, щоб спустити тому, хто відправив у пекло трьох твоїх людей.

Він прицілився, його вказівний палець напружився на спусковому гачку.

— Впевнений, що патрон не переклинило в магазині? — прошепотів я.

Він кивнув.

— Остання передсмертна воля, Данцю. З нагоди Різдва. Не в обличчя. Благаю тебе.

Я бачив, що Данець вагається. Та зрештою, він знову кивнув. Трохи опустив пістолет. Я заплющив очі. Почув постріли. Відчув, як кулі вдарили моє тіло. Дві свинцеві кулі. Спрямовані туди, де в нормальних людей серце.

Розділ 20

«Мені її дружина змайструвала, — сказав він. — Для гри в Улава Святого».

Міцно зчеплені між собою металеві петельки. Скільки тисяч їх може бути? Двадцять? Сорок? Як я сказав, мені здавалось, я дещо отримав від вдови. Кольчугу. Недарма ж Піне помітив, що я упрів. Бо під костюмом і сорочкою я був убраний, мов той бісів середньовічний король.

Металева чумарка відмінно витримала постріли в спину і в груди. Моєму стегну пощастило менше.

Я лежав нерухомо і відчував, як з мене цебенить кров, тим часом як на шляху внизу блимнули і зникли в нічному мороці габаритні вогні фургона. Тоді я спробував встати. Я мало не зомлів, але таки звівся на ноги і, похитуючись, рушив у бік «вольво», припаркованого перед дверима церкви. Хор сирен ближчав з кожною секундою. Судячи з тембру сирен, там була також, щонайменше, одна машина швидкої допомоги. Могильник, напевне, здогадався, що відбувається, коли він викликав їх. Можливо, вони спроможуться врятувати дівчинку. Можливо, ні. Можливо, я спроможусь врятувати себе, думав я, розчахуючи двері «вольво». Можливо, ні.

Але шваґер не збрехав дружині: він справді залишив ключ у замку запалювання.

Я увіпхнувся за кермо і крутнув ключ. Стартер заскиглив жалібно, перш ніж