Читати книгу - "Волинь"

Чим далі йшов Володько, тим більше пробирала втома. Перш усього ноги. Вже від Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, боліли зовсім. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.

Поки вибрався з лісу, настала темнота. Повіяло рідним вітром. Все-таки це багато значить. Тут воно не так. Ось і дерманські поля. За цей час, що їх не бачив, вони ще більше промовляють до душі. Йшов, трохи похитувавсь, але знайомі, дорогі місця надавали сили й бадьорості. Підходив до того місця, де народився на світ. Глибока ніч. За кілька годин буде ранок. Все навкруги спить міцним сном. Ішов стежкою «від Могили» через поля до Запорізьких городів. Оточені високим живоплотом, сади стоять непорушне в темноті, мов чорні, фантастичні замки. Стежка хвиляста, втоптана. По ній не раз колись бігли його малі, дитячі ноги. По ній не раз ступали ноги його рідної матері, дитячі, коли ще його зовсім не було на цім світі. По ній ходили його діди й прадіди… Навкруги старі, вироблені, сполосовані на вузькі нивки, поля. Межі біжать, мов дві колії дороги, одна коло другої, і там зараз на пригорку зливаються. Тісно тут тим полям. Вузькі, тонкі, мов черви, сповзлись під самі городи й, здається, домагаються, щоб їх визволити з цієї тісноти. Виразно чути їх пригнічену мову, їх тяжкий, безупинний стогін.

Зате сади чудові, розлогі, обсаджені від західних вітрів живим розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове пруття й творить високий зелений мур. Отам на розі, мов вежа, зіп'явсь догори тонкий, підчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, ніби фортеці, потужно стоїть і хоронить ті мирні, спокійні рядочки яблунь, що вже давно одцвіли й поволі вагітніють. Ніякий вітер не прорветься туди… Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут під мурами.

Володько пройшов дорожиною під живоплотом, а після звернув направо у вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвір'я. Колись тут бавились дітьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стінах малювали крейдою або вуглем страшного Діда-Рачинця. Приглянувшись вдень, напевно, можна помітити ті дивовижні малюнки. Від брами вбік, між хлівом і шопою, вузенькі, темні суточки. Від Тетяниного саду відгороджені плотом і зарослі густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки дідівської гончарні, що були прикриті й забуті…

Від брами просто дорога на подвір'я «Панка» Івана, а наліво «до дядька». Великий, мурований з каменю хлів. Фаціят з дверцятами, до яких приставлена драбина. На хліві сіно, там влітку сплять. Там і Володько спав колись.

Володько звернув на подвір'я. Проти нього стояла велика біла, крита чорною бляхою хата. Направо шопа, наліво клуня й свининець. Здоровенна, широка яблуня й сливовий садок заступили північ. Перед вікнами хати широкий квітник і розлогий, молодий горіх. Прокинувся старий собака Дунай. У дядька від давна-давен всі собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже два Дунаї… Собака кілька разів ледачо брехнув, але пізнав Волоська, підбіг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько погладив його по голові.

— Ну, що, старий? Ще служиш? — сказав уголос. Дунай не відповів нічого, але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє вдоволення.

Тут, де тепер стіжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина. Та широка яблуня вже й тоді закривала її, мов хмарина. Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця… Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце завжди тягне, мов магніт… Дороге, благословенне місце на землі… Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пішов… Де б не був, думки завжди до нього вернуться… Тут страждала мати муками пологів… Тут вперше забилось твоє серце… Тут вперше промовив слово… Величне, рідне, святе матірне слово.

Благословенна будь! Прийми від меве тепле, добре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері… Вертаю. На! Кладу у стіп Твоїх, Пренепорочна і Свята… Я більш нічого не можу дати… Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче кохана, Тобі, кровно-рідна.

Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волі. Не міг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очі, це старе, це прапрадідівське… Он під шопою той великий камінь. Він вгруз у землю, бо лежить тут більш ніж століття. Володько присів до нього. Можливо, трохи відпочине. Перед ним ліг старий Дунай. Має підняту голову й виглядає на чорну, висічену фігуру.

Довго не сидів. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами, підліз по драбині на горище хліва, знайшов на сіні місце, ліг і незабаром заснув сном здорової, втомленої людини.

«У дядька» багато змін. Володько не може призвичаїтись до них. Він був тут колись, як вдома. Тепер тут інші, здається, чужі люди. Ота привітлива, білява молодиця. Це Василева жінка Маруся. У колисці малий хлопчик. Це син Василів Михайло. Андрій підріс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму господарстві. Сам дядько значно постарів, але так само веселий, так само співає татарську пісню, так само сипле чужими словами. Дядина ще більше схудла, але завжди на ногах… Ходить, клопочеться, молиться Богу й постить.

Хатні меблі ті самі. Той сам стіл, барвлений жовтавою барвою, біля якого Вододько завжди вчив свої шкільні завдання. Ті самі довгі з поруччям лавиці. Бувало, в революцію на них. не раз сиділо багато людей. Ті самі ліжка й полик. Тільки на стінах мала зміна. Між тьм'яним, великим дзеркалом і київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було, тепер є. Під ним стара, вилиняла фотографія: Василь ще рекрутом з 1914 року, у короткому піджаку, з перекинутим назад башликом і в кашкеті з напнутим дашком. З ним два його товариші: Хоть «з-за рову» і Валентин Рогачок. Всі стоять струнко по-військовому.

— Ну, от і добре, — казав Василь на звістку, що приніс Володько. — Значить, вибираємось.

— Господи, Господи! Як подумаєш…