Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

...Вона була така чарівна в цій простій салатовій сукні, яка так пасувала до кольору її очей. Більше не було зими. Агнеса гойдалася на гойдалці в яскравому, сліпуче-яскравому смарагдовому садку. Природа навколо буяла фарбами — пишні багряні троянди, поважні фіолетові півники, лілії — білосніжні, аж різало очі, а під ногами — сині зірки барвінку. Волосся вільно спадало Агнесі на плечі, чорні локони здіймалися слідом за нею, і вона сміялася, і її сміх дзвенів у крапельках роси.

— Даниле! — вигукнула вона і зістрибнула з гойдалки.

Данило навіть не помітив, як вона опинилася в його обіймах. Він заплющив очі й лише вдихав аромат волосся, що пахло трояндами і — от дивина — старими книжками, і притискав її до себе, боячись розплющити очі та знову опинитися десь у нескінченному сірому просторі. Але Агнеса була тут, вона була реальна, він відчував її долоні на своїй потилиці, на своїй спині й відчував, як вона сміється.

— Я не сподівався знову побачити тебе.

Данило повільно вдихнув і розплющив очі. Дівчина відсахнулася, її обличчям пробігла тінь, усмішка змеркла.

— Ти не повинен бути тут.

Її обличчя за мить стало втомленим, сірим. Дівчина розвернулася і рушила углиб саду. Все навколо почало розпливатися, тьмяніти — Данило ніби опинився всередині того фільму, що його бачив у леобурзькому фарбелауфі, й тепер частинки фарби кружляли навколо нього, і він сам ставав розпливчастим, нечітким. Він прямував за салатовою сукнею, ловлячи звук тихого шурхоту спідниці, але йому раптом здалося, що це шарудить опале листя і вже нема попереду ані дівчини, ані саду. Та і його самого нема.

— Даниле, ти мусиш повернутися.

— Я не знаю, яким повернуся.

— Ніхто не знає, яким повернеться з війни.

Він кліпнув — декорації навколо змінилися, все знову почіткішало. Агнеса сиділа за столом, а за нею простягалися нескінченні ряди книжок. Полиці йшли вгору, до них вели плутані вигини дерев’яних сходів.

— Я не хочу.

Агнеса звела на нього погляд. У її зелених очах розлючено блиснули золоті іскри.

— Але ти потрібен.

Данило важко зітхнув і сів поруч. Він не хотів розмовляти — лише дивитися на неї, тримати за руку, вдихати її аромат, цілувати. Він скучив за Агнесою шалено, пекельно, але не міг передати їй навіть дещицю цього почуття.

— Їм допоможе Лейла. Вона поверне їх додому. Я зробив усе, що міг.

Агнеса дивилася кудись униз, і він лише тепер помітив, що вона робить: обережно заклеює розірвані сторінки старої книги, перемотує корінець. Рухи її пальців нагадали йому, як Джекі перев’язувала пораненого в соборі. Вуста її були стиснуті, брови суворо зведені.

— Послухай мене,— Данило м’яко забрав з Агнесиних рук книгу і стиснув її долоні.— Я більше не можу. Я знаю, що вони всі живі. І цього досить. Мені добре так, розумієш? Мені тепло. Я знаю, що вони впораються без мене.

— А я?

У її очах засвітилися сльози, золоті іскри згасли. Агнеса судомно зітхнула. Данило відчув, як усередині все перевертається і пече. Занадто явні, занадто хворобливі відчуття.

— Лейла поверне тебе до Леобурга.

— Дурень.

Вона схопилася з місця, картина навколо попливла, але Данило утримав її за руку і притягнув до себе. Він ніби знову горів у тому пекельному вогні — струмені енергії проходили крізь нього, випалюючи плоть, почуття, все те, чим він був. Він задихався від болю, але зупинитися вже не міг.

— Я ж чекаю на тебе,— прошепотіла вона.— Ти мусиш повернутися не до них. Ти мусиш повернутися до мене!

Все навколо перетворилося на вогонь, полум’я вирувало на книжкових полицях, іскри злітали і падали донизу. Данило тримав Агнесу, тримав до останнього, але згодом і вона перетворилася на полум’я. Його остання надія згоріла...

— ...А тут Давид такий: «Завтра приїде посол Британської Імперії, ти про це пам’ятаєш?»

— Навіщо?

— Ми збиралися...— Джекі підхопилася з краю ліжка і притиснула долоні до грудей.— Даниле!

Серце обірвалося, а потім злетіло вгору і затріпотіло з божевільною швидкістю. Обличчя Данила здавалося жвавішим, ніж зазвичай, хоч він лежав із заплющеними очима. Кілька довгих секунд Джекі здавалося, що їй примарилося, але потім його вуста знову ворухнулися, і Данило прошепотів:

— То навіщо... приїде... посол...

Джекі засміялася, і по її щоках покотилися сльози.

Розділ 19

Серце світу

— Так, я, безумовно, прийду! — Данило впевнено кивнув Давидові.— Я маю взяти участь у цих перемовинах.

Федя глипнув на вигнанця. Той набундючився, його погляд став сторожким. Так, усі, хто спілкувався з Данилом після повернення, відчували дещо химерне.

— Гаразд,— повільно вимовив Давид і рипнув колесами. Його асистент допоміг йому розвернутися і виїхати до коридору.

Федя здивувався, побачивши лідера вигнанців біля воріт маєтку, але, вочевидь, звістка про раптове Данилове пробудження настільки надихнула його, що той не зміг дочекатися його з’яви в Ратуші. Чи, може, гадав, що Данило ще довго не зможе дістатися туди самотужки.

Але насправді все було зовсім інакше.

Двері зачинилися. Данило підійшов до вікна і потягнувся. Якби не забинтована рука, він мав такий вигляд, наче тільки-но повернувся з курорту.

— Даню, ти взагалі як?

— Нормально.

«Нормально». Феді нині було бридко навіть чути це слово. Він не знав, що значить бути нормальним, він забув, як це. І щоразу, коли хтось надто турботливий питав «З тобою все гаразд? Усе нормальної» — він думав про те, чи нормально зрізати з людської спини шматки шкіри, катувати струмом чи бити кийками, поки горлом не піде кров. Ось це нормально!

— Ну, ти ж сам казав — на роялі більше не зіграю, але загалом...— гмикнув Данило.— Я хочу якнайшвидше додому.

— Ти можеш повернутися просто зараз.

— Не все так просто.

Данилова постать здавалася чорною плямою на тлі яскравого сонячного світла, яке вливалося крізь запилені шибки.

— Тебе ніхто не силує,— холодно вимовив Федя.— І я гадав, принаймні мені ти не брехатимеш.

Данило скривився, ніби його рани щеміли.

— Вона чекає на мене,— сказав він.

— Агнеса?

— Так, я її бачив. Але я не можу повернутися, поки не впевнюся, що це місто не загине.

Федя підійшов до нього.