Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Чудовий вигляд, мій друже, просто чудовий! — мовив Круть, коли надивився вдосталь. — Якби тебе хто побачив просто зараз, він сприйняв би тебе за самого Аслана, Великого Лева.

— Якби мене хоч хтось побачив просто зараз, то був би суцільний жах! — уже вкотре за сьогодні вперся віслюк.

— Навпаки, мій друже, навпаки, — поплескав його по спині Круть. — Будь-кому покажися у цій шкурі, і він зробить для тебе будь-що — все, що накажеш!

— Але ж я не збираюся нікому нічого наказувати! — здивувався віслюк.

— То ти ще не думав, — заохотив його Круть. — Але гарний радник тебе завжди напоумить, що наказати. Радник у тебе вже є, тож не хвилюйся — я особисто обмізкую, які саме розумні накази ти видаватимеш. А всім-всім-всім тільки й залишиться, що слухняно виконувати наші накази, навіть королю. Ми з тобою наведемо лад у Нарнії.

— Може, воно й без нас… теє… усе до ладу? — засумнівався був віслюк.

— Що?! — гримнув на нього Круть. — Яке там «до ладу», коли на ринку немає ані помаранчів, ані бананів?!

— Так-то воно й так, але ж якогось дуже великого попиту на банани я на ринку щось не помітив. Може, людям вони не так уже й потрібні, як на цю пору року? Саме людям, а не тобі…

— А цукор? Невже й на цукор немає попиту?

— Гм-гм… — облизнувся віслюк. — А от цукру таки не вистачає…

— Тоді… вдаримо по руках! Ти вдаєш із себе Аслана, а я тобі підказую, що казати.

— Ні-ні-ні, — перелякався Верть. — Які страшні промови ти ведеш! Того аж ніяк не можна робити! Може, я й телепень, може, чогось і не кумекаю, але ж не настільки, щоб цього не розуміти! От що як з’явиться справжній Аслан — що він скаже?

— Либонь, порадіє за нас, — знизав плечима Круть. — А що як не хто інший, як він сам, і послав нам цю шкуру, мовляв, ось вам левина шкура, аби ви навели тут ладу, бо самому, бач, ніколи. От сам ти — ти хоч коли-небудь бачив його на власні очі? Отож-бо й воно!

Тільки він те мовив, як серед ясного неба гримнув грім та під ногами здригнулася земля, ніби стався невеличкий землетрус, від якого обидві тваринки як стояли, так і впали долілиць, носом у землю.

— Ось, — видихнув Верть, коли до нього повернулася здатність мовити хоч слово. — Це знак! Це попередження, аби ми не робили дурниць! Нумо, скидай з мене цю шкуру, хутко!

— А от і ні, — мов нічого й не трапилося, мовив Круть і навіть руки заховав за спину (мавпа мавпою, та віддаючи йому належне — він і дійсно кумекав швидше за віслюка), — це дійсно знак, та не той, що ти гадаєш, а зовсім інший знак. Я що хотів сказати — я саме загадав: якщо Аслан існує та якщо він воліє, аби ми виконали його волю, нехай дасть знак, щось на кшталт грому серед ясного неба або невеличкого землетрусу. І що ж? Тільки-но я встиг подумати і саме розтуляв рота, аби проказати те вголос, як усе й сталося! Відтепер зворотного шляху в тебе, друже, немає. Тому припини сперечатися і роби, що тобі кажуть. От де ви бачили віслюка, який би розумівся на знаках? Тим паче — згори!

Розділ 2

Король робить хибний крок

Кілька тижнів по тому останній король Нарнії спочивав собі під кремезним дубом, що ріс поряд з його мисливською хатинкою, до якої він інколи наїжджав відпочити від державних справ на тиждень-другий, зокрема навесні. Хатиночка під очеретяною стріхою стояла неподалік від місця злиття двох річок на східному краї Ліхтарної пустки. Саме тут король знаходив притулок, віддаючи перевагу життю простому і невибагливому перед пишністю та розкошами Кейр-Паравелю, королівського замку в стольному місті Нарнії. Звали короля Тіріан, а було йому років десь двадцять-двадцять п’ять. Попри зовсім ще юний вік, він був широкий у плечах, мав тверді м’язи, наче литі, от лише бородою не вдався — деінде вона пробивалася окремими кущиками. Очі в нього були блакитні, обличчя — відкрите й чесне.

Того ранку нікого поряд із ним не було, крім вірного його друга, єдинорога на ім’я Діамант. Одне-одному вони були наче брати, бо не раз рятували одне-одному життя в найзапекліших битвах. Та тепер благородне створіння було зайняте іншою важливою справою: стоячи біля королівського крісла та вигнувши шию, воно лощило свій блакитний ріг до блиску об свій власний молочно-білий бік.

— Щось у мене сьогодні все із рук валиться і навіть до ловів думки не лежать, — казав король єдинорогу, — все дивні новини не йдуть з голови! Як ти гадаєш, мій друже, чи прийдуть до нас сьогодні нові звістки?

— Що тут гадати, володарю? Новина і справді нечувана з давніх часів, бо ані діди, ані прадіди того не пам’ятають, — кивнув єдиноріг, — якщо, звісно, то не чутки та не плітки, а щира, як вона є, правда.

— Які ж то можуть бути плітки, якщо… — почав загинати пальці король, — ще тиждень тому над головою в нас кружляли пташки з криками: «Аслан іде! Він повернувся! Він знову в Нарнії!» А потім ми почули білочок, яким казали їхні родичі, що бачили його. А потім і олень: той казав, що справді бачив його вже тут, на Ліхтарній пустці; бачив у місячному сяйві саме на повний місяць, хоч і далеченько, та вже на власні очі. А слідом за ним хіба не зустріли ми того темношкірого бороданя, купця з Остраханства, — той взагалі стверджував, що поява Аслана — поза всіляких сумнівів. До його слів варто прислухатися, бо самі остраханці в Аслана не вірять, то до чого ж йому плітки плести? І нарешті вчора вночі звістку про нього приніс борсук — він тварина нічна і теж бачив його вночі.

— Усе так, сір, — відповів на те Діамант. — А якщо здається, ніби я не радію, а лише сію сумніви, то те від того, що радість була б занадто велика, аби просто так — взяти й повірити.

— Добре сказано, — зітхнув король, і голос його затремтів від хвилювання. — Мені й самому важко повірити в те, про що навіть і не мріяв!

— Чу! — раптом скинув голову Діамант, настороживши вуха.

— Що там? — упівголоса спитав