Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— Кізяковий крем! Пліснява помадка! Залозиста здоба!

Завтра її чекає добряча прочуханка. Калюжі різного походження блищать на підлозі, наче водні міражі у Шостих Покоях перед Престолом. Ґустав і решта учасників квартету кинули грати Гайдна і рушили за Роджером і Бодіним до дверей, а казу зі струнними акомпанують Мерзотному Дуету:

Дайте жменю прищів а-ля мод,

З’їм умить, лиш запхаю у рот!

Живемо, братухо, смакуєм всю ніч

Коростяна каша — розкішная річ.

— Мушу вам сказати, — похапцем шепоче Ґустав, — мені дуже ніяково, але, можливо, вам не потрібні такі, як я. Бачте-но… Я був штурмовиком. Колись дуже давно. Ну, як Горст Вессель.

— І що? — сміється Бодін. — А я, може, був молодшим помічником агента ФБР при Мелвіні Первісі.

— Що?

— «Пост Тостіс[651]».

— При кому? — Німець справді думає, що «Пост Тостіс» — це ім’я якогось американського фюрера, віддалено схожого на Тома Мікса[652] або ще якогось роззявкуватого ковбоя з вуздечкою.

Останній чорношкірий дворецький відчиняє останні двері надвір — врятувалися. Сьогодні врятувалися.

— Пиріг із прищами та гноячковою глазур’ю, джентльмени, — киває він. І з усвідомленням з’являється усмішка.

□□□□□□□

Ґелі Триппінґ носить у торбі кілька обрізків нігтів з ніг Чичеріна, посивілу волосину, клапоть простирадла зі слідами сперми, все це зав’язане у білу шовкову хустинку разом зі шматком кореня Адама і Єви[653] і хлібиною, спеченою із пшениці, у якій Ґелі качалася голою, а тоді змолола проти годинникової стрілки. Вона кинула пасти жаб на відьомських пагорбах, віддала білу чарівну паличку іншій послушниці й рушила на пошуки свого відважного Аттіли. Нині у Зоні добрих кілька сотень молодих жінок, охоплених пристрастю до Чичеріна, і всі хитрі, як лисиці, але жодна не вперта настільки, як Ґелі, — і жодна з них не відьма.

Опівдні Ґелі заходить у сільський будинок, підлога на кухні викладена біло-блакитними плитками, на стінах замість картин висять гарно розмальовані тарелі, стоїть крісло-гойдалка.

— Маєш його світлину? — Старенька подає бляшану солдатську миску із залишками вранішнього Bauernfrühstuck[654]. — Буде тобі замовляння.

— Іноді мені вдається викликати його обличчя у чайній філіжанці, але трави треба збирати дуже уважно. Наразі ще не все знаю.

— Але ти його кохаєш. Техніка — замінник, вона для старих.

— А чому не кохати завжди?

Дві жінки у сонячній кухні роздивляються одна одну. На стінах виблискують засклені шафки, за вікнами гудуть бджоли. Ґелі йде і качає воду з криниці, вони заварюють чай із суничного листу. Але обличчя Чичеріна не з’являється.

Тієї ночі, коли чорні почали велике переселення, Нордгаузен скидався на міфічне місто, що йому загрожувала якась незвичайна загибель — бути поглинутим кришталевим озером, похованим лавою з неба… на один вечір почуття самозбереження було втрачено. Чорні, як і ракети у «Міттельверк», надавали Нордгаузену цілісності, а тепер чорних нема. Ґелі знає, що вони на ножах із Чичеріним, і дуелей вона не прагне — нехай поєдинки влаштовують університетські хлопчаки. Їй хочеться, щоб її сивіючий сталевий варвар жив, нестерпно боляче думати, що вона, можливо, вже торкалася його востаннє, востаннє відчула історію його пошрамованих рук.

Ззаду її підштовхує сонливість міста, а ночами — дивними канарейковими ночами у Гарці (продавці канарейок нашпиговують самок чоловічими гормонами, щоб довше співали, щоб легше було продати безголовим окупантам, що сповнили Зону) — забагато всіляких заклинань, відьомського суперництва, політики ковену… вона знає, що йдеться не про магію. Відьмоштадт зі священними пагорбами, чиї зелені лики поцятковані блідими кружалами трави, виїденої прив’язаними там і тут молодими козами, перетворився на ще одну столицю, де єдиним заняттям стало адміністрування — таке відчуття, наче потрапив на горішній поверх музичної профспілки: ніякої музики, самі перегородки зі склоблоків, плювальниці, кімнатні рослини, не лишилося жодної практикуючої відьми. Ти або приходиш у Брокенський комплекс із кар’єрою бюрократа в голові, або йдеш звідти у широкий світ. Існує чіткий розподіл на два види відьом, і Ґелі з тих, що обирають Світ.

Ось він, Світ. На Ґелі закасані до колін сірі чоловічі штани, лопотять навколо стегон дорогою через житні поля… йде, опустивши голову, час від часу відводячи волосся з очей. Іноді її доганяють солдати, підвозять. Вона чує дещо про Чичеріна, про пересування Шварцкомандо. Навіть сама питає про Чичеріна, якщо бачить, що можна. Розмаїття чуток її дивує. Я не єдина, хто його любить… хоча їхня любов, безперечно, дружня, захоплена, асексуальна… Тільки Ґелі в Зоні любить його всеосяжно. Чичерін, у певних колах відомий як «Червоний Наркот», от-от стане жертвою чистки, Чичерін, емісар — не хто інший, як головний підручний Берії, знавіснілий Н. Ріпов власного персоною.

То все дурня, Чичерін помер, хіба не чула, вже кілька місяців тому…

…прислали якогось видавати себе за Чичеріна, поки не розбереться зі своєю Групою…

…ні, на минулих вихідних він приїжджав до Люненбурґа, мій дружбан його бачив, точно бачив, то був він…

…дуже змарнів і всюди ходить із здоровецькими охоронцями. Не менше десятка, майже всі — азіати…

…точно, ще з Іудою Іскаріотом на додачу, аякже. Ніхто в таке не повірить. Десяток? Де набрати стільки довірених людей? Та він ще й з обойми випав…

— З якої обойми? — Вони підскакують у кузові 2½-тонної вантажівки посеред дуже зеленої низини… ззаду насувається фіолетова із жовтими прожилками гроза. Ґелі пила вино із гуртом виснажених цингою англійських підривників, які цілий день вичищали канали. Смердять креозотом, баговинням, аміаком з динаміту.

— Ну, ти ж знаєш, чим він займається.

— Ракетами?

— Не хтів би я на його місце та й квит.

На гребені пагорба топографісти відновлюють дорогу. Один нахилився, дивиться у теодоліт, другий тримає прямовис. Трохи осторонь від техніки стоїть ще один інженер, розкинув руки, крутить головою, дивиться вздовж то однієї, то другої, відтак опускає руки… якщо заплющити очі, а руки рухатимуться самі по собі, пальці доторкнуться, утворивши ідеальний прямий кут… Ґелі спостерігає за цим дійством: воно благочестиве, витончене, і вона відчуває хрест, накреслений цим чоловіком на видноколі видимої землі… несвідома мандала… знак для неї. Вказує їй шлях. Пізніше того ж таки вечора вона побачить орла, летітиме понад драговинами у тому ж напрямку. Золота пітьма, майже темрява. Місцевість безлюдна, Пан дуже близько. Ґелі не раз бувала на шабашах, тому вважає, що впорається. Що таке синій слід від укусу диявола на дупі порівняно з вереском у зовнішній світ, у кам’яне відлуння, де нема добра і зла, у світляні простори, куди віднесе її Пан? Чи вона готова до чогось настільки